Будь-яку зміну влади ми уявляємо як рубіж, зміну епох тощо — попри те, що змінюється лише купка людей у кріслах перших рядів, а ми всі начебто залишаємося такими самими. Особливо в тому, що стосується «глибини душі». Церква і віра — настільки глибоке духовне та соціальне явище, що перестановки найвищих крісел у принципі не можуть сильно потрясти все її тіло. Про те, що «серйозні наміри» політиків стосовно церкви мають мізерний результат, свідчить хоча б провал церковних ідей президента, який іде з посади. Політики звично не враховують того факту, що в «церковного матеріалу» дуже специфічна опірність.
Те, що ми з побоюванням дивимося в майбутнє, зокрема, церковного розвитку «при новій владі» — почасти інерція уяви. Яку підживлювала передвиборна піар-кампанія. В.Янукович, на відміну від більшості своїх попередників і менш щасливих колег, не намагався переконати всіх, що буде неупередженим у тонких питаннях, пов’язаних зі свободою совісті та віросповідання, свято дотримуватиметься принципу відділення церкви від держави і навпаки. В.Янукович у цьому питанні, як і в багатьох інших, виявився простим і прямим: «канонічне православ’я» не сходило з його обличчя впродовж усієї передвиборної кампанії.
Вираз «канонічне православ’я» звучить цілком визначено для нашого вуха, хоча за нормальних обставин він мав викликати безліч запитань. Тому що канон і канонічне визнання, а також наявність чи відсутність у церкві благодаті — це досить складні богословські питання, щодо деяких із них ясності немає навіть у самому православ’ї. Але в нашому випадку, у промовах наших політиків, «канонічне православ’я» — це евфемізм для позначення православ’я «від Москви». В.Янукович свого часу наполегливо вказував на свій духовно-синівський зв’язок зі старцем Зосимом і відданість його заповіту. «Конфесійні» положення якого зводяться приблизно до такого: ніяких справ із Філаретом Денисенком й у випадку найменших порухів священнопроводу УПЦ у бік самостійності негайно виходити з підпорядкування митрополиту Київському і переходити в безпосереднє підпорядкування патріарху Московському.
Таким чином, «захист канонічного православ’я» зажадає від нової влади зміцнення зв’язків із Московським патріархатом, посилення його впливу в Україні і, по можливості, ігнорування інтересів усього того, що Московський патріархат оголосив «неканонічним» чи навіть просто «недоцільним». Як, наприклад, саме існування Греко-католицької церкви.
Та основна складність — не існування УГКЦ чи українських автокефальних православних юрисдикцій, а насамперед УПЦ. Яка насправді викликає найбільше побоювань у Москві. Патріарх Філарет і «уніати» навіть потрібні — бодай у ролі жупела, який дає змогу залякувати інакодумців можливістю «розколу» та «унії» і в такий спосіб солідаризувати власні ряди. Але що робити з «самостійницькими» настроями в «дочірній» церкві?
Це питання, яке повинно вирішити московське керівництво УПЦ. І якщо при колишньому президенті зробити це було складніше, бо виглядало «втручанням у внутрішні справи», то при «дружньому» президенті це буде легше зробити. Зрештою, не звикати деяким людям з оточення В.Януковича втручатися у справи УПЦ — вони це практикували навіть тоді, коли не були при владі.
Загалом у будь-якої влади є два шляхи стосунків із церквою: шлях втручання і шлях невтручання. Можлива також політика спорадичного тиску — і демократичні принципи порушуються, і результатів ніяких. Тобто цілком недоцільно.
Якщо припустити, що Віктору Федоровичу, який отримав так багато авансів від Московського патріарха і місцевих промосковських владик, ці борги вибачать і він сам про них більше ніколи не згадає, то можна було б помріяти про політику невтручання держави в справи церкви. І тоді в нас попереду був би справді новий період, оскільки такого поки що не було при жодному президентові. У цьому разі слід було б, наприклад, скасувати все-таки Держкомрелігій (на що спочатку зважився В.Ющенко, але потім передумав — адже він і не збирався пускати справи церковні на самоплив), передавши його реєстраційні функції Мін’юсту, ведення статистики — Держкомстату, а вирішення спірних питань — суду. Такі зміни могли б бути ефективними, якби була гарантована, наприклад, неупередженість суду та виконання його рішень. Знадобилися б також деякі корективи законодавства.
Однак така модель взаємовідносин держави і церкви можлива тільки в тому випадку, коли й церква дозріла для свободи і вміння її цінувати, і держава готова приймати рішення церкви такими, якими вони є, і ні в що не втручатися, якщо тільки релігійна організація не порушує закон. А церкви, у свою чергу, не втручаються в політичні процеси. Навіть якщо її керівництву здається, що «потрібно рятувати Україну», це не може бути виправданням для її роботи на одну з політичних сил.
Якщо ж нова влада захоче вести «продуману і послідовну» церковну політику — вибирати «вектор» і «керувати процесом», їй доведеться зміцнити Держкомрелігій, наділити його — бодай напівгласно — трохи більшими повноваженнями й набрати необхідні кадри, спроможні як стукати кулаком по столу, так і плести витончені інтриги. У нинішньому стані та при нинішньому рівні повноважень цей орган не в змозі вести таку роботу. Як це погоджуватиметься зі свободою совісті та іншими принадами демократії? А ніяк. Це вибір не на користь «свободи», а на користь «порядку». У цьому випадку методи — не наша справа. Незадоволені нехай бухтять у курилці.
Можна було б припустити, що влада В.Януковича постарається скопіювати для України російську модель державно-церковних відносин. Де предстоятель «головної» церкви — фактично «третя людина» при владі. Церковне життя поступово «обмирюється» у зв’язку з усвідомленням і просуванням своєї «соціальної ролі» та «служінням Батьківщині», а громадське життя поступово насичується церковною присутністю. При цьому одна цілком визначена конфесія має переваги в питаннях власності, доступу до школи тощо.
Однак в Україні ситуація дуже відрізняється від російської. Тому просто скопіювати цю модель не вийде. Можна лише створити її подобу або, швидше, пародію. Не тільки тому, що в Україні немає церковного лідера, який мав би такі самі харизму і стремління до влади, як патріарх Кирил. Зрештою, його самого можна було б з Москви виписати — щось там було про «Київ як південну резиденцію патріарха». Але не допоможе. Будь-яке рішення, прийняте на користь певної конфесії в Києві, послідовно саботуватиметься на місцях. Не пройде «суздальська» модель перерозподілу майна з УПЦ КП чи УАПЦ. І навіть створити щось на кшталт російської експертної ради, яка перевіряє «секти» на тоталітарність і деструктивність, скоріш за все, теж не вдасться.
Тому багато що свідчить про те, що в церковному питанні В.Янукович проявить себе прямим наступником Л.Кучми. Почне — змушений буде — лавірувати між тим, чого від нього чекають, і тим, що насправді можливо. В українських реаліях віддати явну перевагу одному і влаштувати гоніння на іншого — шлях до соціальних потрясінь. Використовувати «війну в умах», стимулюючи глибинні пласти свідомості виборця та підігруючи «стратегічному партнеру» — це одне. Зовсім інше — домігшись влади, балансувати на межі цієї війни. Релігійні війни — дуже незручний у використанні інструмент. Надто швидко виходять з-під контролю й охоплюють не враховані планами території. Втім, чи розуміє це нова влада?
Зрештою, коли нова влада досхочу натопчеться по старих граблях, церковні організації не чекає нічого страшнішого, ніж труднощі з реєстрацією, отриманням землевідведення чи поверненням культової будівлі. Нова влада — і державна, і місцева — як і раніше, «співробітничатиме» з архієреями. Переважно шляхом «матеріального стимулювання». Навіть до прихованих погроз справа дійде навряд чи. Для систематичних гонінь потрібна система. Якої в нас, слава Богу, немає.
Певні небезпеки залишаються з нами. Вони не нові й поки що непозбутні. Стосуються вона насамперед не «традиційних» церков і релігій, які мають традиційний вплив на суспільство та державний апарат, а організацій протестантського спрямування та нехристиянських деномінацій. Але їхня доля залежить не стільки від перших осіб країни, скільки від законодавчих ініціатив і рішень.
http://www.dt.ua/3000/3690/68485/
