Політичні аспекти створення Гетьманщини
Бабка В. Л.
Цього року ми відзначаємо 360-ту річницю укладення Зборівського трактату, котрий був правовою основою створення Української Козацько-гетьманської держави. Подібні історичні моменти є досить важливими нині на етапі розбудови та становлення нашої незалежної держави.
В історичній науці досить добре описано хід військових кампаній у війні 1648-1654 рр. та політичні події пов’язані з ними. Дещо менше уваги приділяється проблемі сутності та типологізації революції під проводом Богдана Хмельницького. І ще менше звертається уваги на різнобічні аспекти державного будівництва: політико-правові та ідеологічні, соціальні, економічні, культурно-релігійні та ментальні. Тому дана робота є спробою поглянути на процес державотворення Гетьманщини з політологічного та правового ракурсів.
Перш за все слід зазначити, що історична науку не відразу почала розглядати події на українських землях середини XVII ст. як революційні. Спочатку їх позиціонували як повстання (так звана Хмельниччина), пізніше – як селянсько-козацьку війну, Національно-визвольну війну і врешті – Національно-визвольну революцію [1; с.3;]. Кожна з наведених позицій має раціональні моменти. Вцілому зазначені події доцільно розглядати як повстання, котре розпочалося на Запорожжі, переросло у війну національного характеру, яка в подальшому досягла революційних змін з відповідними наслідками.
Не існує єдності думок і щодо доцільності вживання самого терміна «Революція». Це можна пояснити тим, що в науці фактично панує єдиний універсальний підхід до визначення цього поняття, який з'явився в радянську добу. Він заснований на марксистській теорії про «революції – локомотиви історії». Натомість в імперську добу революції сприймались, у більшості випадків, з негативним підтекстом. Наприклад у словнику Даля революції ототожнюються з такими поняттями, як «смуты государственные, восстание, возмущенье, мятеж, крамолы и насильственный переворот гражданского быта». Сучасний «Політологічний енциклопедичний словник» подає це поняття так: «Революція – корінні, глибокі якісні зміни в розвитку певних явищ природи, суспільства, засобів виробництва,різних галузей знань» [2; с. 293]. Більш спеціалізоване визначення поняття заходимо в політичному підході, який виокремлює політичну революцію як складову історичного розвитку, «коли питання про владу вирішується та користь нових політичних сил, які мають практично загальну соціальну підтримку» [3; с.128]. Виходячи з цього визначення, можна ідентифікувати Національно-визвольну революцію як політичну.
Провідні спеціалісти з історії козацької доби на українських землях В. Смолій та В. Степанков зазначають, що «революція спрямовувалась на розв’язання двох найважливіших завдань: створення незалежної соборної держави в етнічних межах України й запровадження в ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основа якої лежала б дрібна (фермерського типу) власність на землю» [4; с. 24]. Валерій Шевчук вбачає головною причиною припинення воєнних дій Хмельницьким після Замостя в тому, що гетьман досягнув кордону етнічних українських земель і разом з тим – межі поширення православ’я. Він свідомо вів національно-визвольну, а отже, справедливу війну, й відповідно не бажав, щоб вона переростала в загарбницьку – несправедливу [5; с.267].
Визнання законності створення нової держави походило від «права старовини». Відродитися могла лише та держава, яка існувала раніше [6; с. 51]. У випадку з Гетьманщиною відбувається посилання до історії Київської Русі та пропагується ідея відновлення Руського князівства [4; с. 30].
Таким чином, умовами Зборівського договору від 8 (18) серпня 1649 року було проголошено створення української суверенної держави – Гетьманщини у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств. Та фактично «…рішучість народних мас ліквідувати польське панування зіграла надзвичайно важливу роль у тво¬ренні українських державних інституцій: центральних і місцевих органів влади, території, судових установ, армії, нової соціальної структури. Внаслідок цього до кінця 1648 р. вже існувала республіканська за формою правління Українська держава» [4; с. 35] Період середини XVII ст. ознаменувалась в світовій історії не лише переходом від Середньовіччя до Нового часу, а й становлення принципів класичного міжнародного права, що було пов’язано з підписанням Вестфальського миру в результаті закінчення Тридцятилітньої війни. Він затвердив принцип релігійного рівноправ'я, суверенності держав та право на війну з метою здобуття та захисту цих привілеїв. Держава, яка утворилася внаслідок такого спротиву вважалася легітимною [6; с. 52]. Важко стверджувати, що Хмельницький знав про умови Версальського миру і, тим більше, його юридичне значення. Даний підхід доцільно використати задля кращого розуміння сутності історичних процесів в європейському регіоні. Він засвідчує сутнісну єдність історичних процесів, котрі проходили на європейських теренах – боротьбу за створення суверенних держав, фундаментом яких була національна церковна організація.
Богдан Хмельницький у своїх виступах «зазначав посилення не лише соціального гніту, а й національно-релігійного» [4; с. 24]. Натомість, традиції радянської історіографії, котрі стали основою і сучасної української історичної науки, наголошували лише на соціальній боротьбі в середині суспільства. Очевидно, саме тому історики СРСР не змогли побачити в цих подіях революційності, бо кардинальних змін в соціальній структурі не відбулося. Як було зазначено вище, ключовими у революції були політичні зміни.
Також слід наголосити на важливості і релігійного визволення поряд з національним. Початок організованого козацько-селянського повстанського руху майже збігається з прийняттям Берестейської церковної унії. Тому посилення гніту православ’я напередодні унії та, особливо, після її прийняття спричинило реакцію суспільства, котра вилилась у хвилю повстань, а пізніше і в революцію.
Ще одне положення щойно сформованого міжнародного права зазначає, що всі країни незалежно від відмінностей у релігії чи формах державного устрою є рівноправними учасниками дипломатичних відносин. Одним з закріплених ним елементів є інститут міжнародного визнання – основа новостворених держав [7; с. 95-96]. Згідно з ним – визнання влади означає і визнання новоствореної держави [8; с. 352].
Встановлення офіційних дипломатичних відносин є фактом визнання держав де-юре, за умов, що вони відповідають правовим вимогам: територія, населення, влада, політико-адміністративний устрій, судова та юридична системи, фінансова система та система оподаткування, можливість виконувати міжнародні права та обов’язки. Гетьманщина мала всі ці атрибути державності [9; с. 94-112]. Тому встановлення дипломатичних зв’язків з кількома європейськими країнами (Швецією, Трансільванією, Молдовою, Туреччиною та Кримським ханством, Валахією, і Російським царством [10; с. 123] ) було свідченням визнання Гетьманщини рівноправним суверенним партнером на світовій арені. Національно-визвольна революція мала вирішити цілий комплекс проблем, котрі накопичились в той час: політичних, соціально-економічних та господарських, релігійних, національних. Її результат засвідчив зміну політичного ладу та визволення від польського національно-релігійного гніту. Проте, ці здобутки стосувалися лише частини етнічних українських земель. Тому революцію доцільно розглядати в політичному та національно-релігійному, а не соціальному контексті.
Історичний розвиток країн Східної і Західної Європи проходив не відособлено. Простежується номотетичність історичних процесів на європейському історичному просторі в кінці епохи Середньовіччя та на початку Нового часу звичайно з певними особливостями притаманними кожному регіону.
Гетьманщина мала чітке юридичне підґрунтя забезпечене міжнародними правовими нормами того часу: створення, визнання та розбудова власної суверенної державності.
Всі зазначені зміни засвідчили, що українські землі входили в епоху Нового часу одночасно з країнами Західної Європи.
Література:
1. Кульчицький С. Нотатки про українські революції // Історія України. – 2002. – №6. – с.1-4.
2. Політологічний енциклопедичний словник. Навч. посібник для студентів вищ. навч закладів // за ред. Ю. С. Шемшученка, В. Д. Бабкіна. –К., 1997.
3. Філософія політики: підручник / Авт.-упоряд.: В. П. Андрущенко та ін. – К., 2003.
4. Смолій В. А., Степанков В. С. Українська державна ідея XVII —XVIII ст.:проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997.
5. Шевчук В. Козацька державна ідея в системі суспільно-політичного мислення XVI – XVIII ст.: У 2-х кн. – Кн. 1. – К., 2007.
6. Брехуненко Віктор. Богдан Хмельницький. – Київ, 2007.
7. Баскин Ю. Фельдман Д. История международного права. – М.: Международные отношения, 1990.
8. Буткевич В., Мицик В., Задорожній О.Міжнародне право. Основи теорії: Підручник / За ред. В. Буткевича. – К.: Либідь, 2002.
9. Шевчук В. П., Тараненко М. Г, Історія української державності: Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 1999.
10. Нариси з історії дипломатії України / під ред. В.А.Смолія. – К., 2001.
|
