Подвиг Марії Магдалини і інших жон-мироносиць, які пішли помазати тіло Ісуса Христа, зрозумілий і близький тому, хто сам пережив роки гонінь на Церкву в Радянському Союзі. Тоді піти в церкву вимагало великої мужності і було небезпечно. Треба було крадькома пробиратися до ще «діючої» церкви, іноді вночі, темними вулицями. Невідомо було, чи служить ще священик, чи його заарештували. А по дорозі в храм все могло трапитися: сусіди могли донести у відповідні інстанції, могли звільнити з роботи, могли зупинити на вулицях і піддати допиту і т.д. Люди боялися носити натільний хрестик або тримати ікони в домі.

У подібній небезпеці знаходилися і жони-мироносиці. Пригадаємо, що найпоривчастіший і полум’яний з апостолів Петро за два дні перед цим відрікся від Христа, злякавшись, що служниця донесе на нього. Боячись арешту, розбіглися і решта учнів Христових. А коли на третій день після розп’яття Христа вони зустрілися, щоб обговорити свою подальшу долю, то зробили це таємно, при замкнутих дверях, «страху ради іудейського». Якщо Той, Хто звершив стільки великих чудес і мав такий авторитет у народі був висміяний, зганьблений, осуджений і страчений найганебнішим чином, то чого могли чекати Його учні, що опинилися поза законом і без жодного захисту. Їх арешт був лише питанням часу.

Жони мироносиці: Іоанна, Сусанна, Соломія, Марія Магдалина, Марфа і Марія, Марія Клеопова.

Враховуючи все це, розсудливість повинна була підказати жонам-мироносицям, що нічого «йти на рожен», — все кінчено. Вчитель їх поніс з Собою в гріб їх найкращі мрії. Зло торжествувало. Необхідно було скоріше сховатися де-небудь і сидіти тихіше від води, нижче від трави.

Але якась таємнича сила звала жон-мироносиць до їх Вчителя, похороненого недалеко від місця страти. Вони відчували потребу виконати свій останній обов’язок перед Ним і докінчити обряд поховання. Фактично Йосип з Никодимом, хоч і поспішно, звершили мінімальний обряд: вони обмили тіло Христа, умастили його благовонними мастями і обвили чистою плащаницею. Можливо, вони не все зробили якнайкращим чином, але, враховуючи обставини, зробили, що змогли. Жони мироносиці знали, що вхід до гроба завалений важким каменем, запечатаний архієрейською печаткою і охороняється озброєною римською охороною. Навіщо, всупереч всякій розсудливості, ставити себе в небезпеку і бути ображеними воїнами, відомими своєю грубістю, або, що ще гірше, піддатися арешту і допиту з боку іудейських начальників? Все одно все кінчено.

Але віддані Христу мироносиці вирішили все ж таки піти і закінчити обряд поховання. Що вабило їх? — Безмежна любов до Вчителя! Хоча Він помер, але ті піднесені думки і почуття, які вони почерпнули від Нього, були найбільш світлими і піднесеними, що вони коли-небудь відчували в своєму житті. Згас Світильник, але світло Його переселилося в їх серця і продовжувало освічувати і зігрівати їх. Вони одержали від Нього силу, яку ніщо не могло зупинити або залякати.

І що ж вийшло? Коли вони прийшли до гробу, виявилося, що охорона вже в страху розбіглася, а важкий камінь — відвалений. І не тільки це, але в нагороду за свою мужність вони першими удостоїлися почути ту звістку, яка дотепер радістю хвилює наші серця: Христос Воскрес! «Не жахайтеся! — сказав їм Ангел у вигляді світлого юнака. — Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розіпнутого? Його немає тут. Він Воскрес! Ось місце, де Він лежав».

Наскільки великою була їх любов, настільки великою виявилася і їх нагорода: стати першими провісниками воскресіння і спадкоємицями життя вічного, яке приніс людям Переможець пекла і смерті!

Застосовуючи до себе дане Євангельське оповідання, треба визнати, що подібно іншим учням Христовим і нас охоплює безліч всіляких страхів, які перешкоджають нам цілком любити нашого Спасителя. Хоча ніякі переслідування явно не загрожують нам, але ми багато чого боїмося і побоюємося, наприклад: не досягти бажаного земного благополуччя, або позбутися його, не одержати пенсії і медичних страховок. Боїмося перевтомитися зайвими відвідинами храму, або ослабнути від дотримання посту. Боїмося збідніти, жертвуючи на храм або нужденним, боїмося видатися святошами, якщо старанно житимемо по-християнськи, боїмося бути прийнятими за диваків, якщо будемо з іншими дуже покірливими і незлобивими. Боїмося надмірним подвигом позбавити себе всяких фізичних задоволень і радощів земного життя. Ці й подібні, часто неусвідомлені побоювання створюють роздвоєність в нашому настрої і охолоджують нашу любов до Спасителя. З одного боку, нам би хотілося стати кращими, але всякі хвилювання, пристрасті й страхи заважають нам.

Апостол Іоанн Богослов писав: «У любові немає страху, але досконала любов виганяє страх, тому що в страху є мука. Той, хто боїться, недосконалий в любові».

Отже, треба прагнути проганяти від себе різні житейські страхи і цілковито сподіватися на допомогу Божу. Для цього добре почастіше роздумувати про Спасителя, про все, що Він зробив для нашого порятунку, про Його постійну турботу про нас, про всі справи милосердя, які Він показав нам. Чим живіше ми відчуватимемо Його любов до нас, тим гарячішою буде наша любов до Нього. Жони-мироносиці назавжди залишаться прикладом досконалої любові і перемоги, яку ця любов приносить.

Дорогі мої, Христос воскрес!

Єпископ Олександр (Мілеант), 1996 р.

Джерело:
Місіонерський листок номер 4B
Видавництво храму Покрови Пресвятої Богородиці
Copyright © 1996 and Published by
Holy Protection Russian Orthodox Church
2049 Argyle Ave. Los Angeles, CA 90068, USA
Редактор: єпископ Олександр Мілеант