В царство Максиміана, нечестивого царя римського був на сході один чоловік знатний і багатий і славний, на ім’я Діоскор, родом і зловірством — еллін, котрий жив в Іліополі. Мав він доньку на ім’я Варвара, котру беріг як зіницю ока, бо не мав більше дітей, а лиш її одну. Коли почала підростати, стала з лиця вельми крaсна, і не було рівною їй за красою дівчини в усій тій країні.

Тому отець її збудував для неї високий стовп вигадливої будови, а на стовпі влаштував помешкання прекрасні, і в них зачинив доньку свою Варвару, приставивши до неї добрих виховательок і рабинь, бо мати її вже померла. Зробив це, аби не бачили такої її краси прості та низькородні люди, бо вважав їхні очі недостойними бачити прекрасне обличчя доньки його. Живучи в тій палаті на високому стовпі, отроковиця втішалася, дивлячись з висоти на верхнє і нижнє творіння Боже — на світлість небесну і на красу земну.

Одного разу, як дивилася на небо і споглядала сонячне світло, сяйво місячне і окрасу зоряну, каже до виховательок і рабинь, котрі жили з нею: “Хто це сотворив?” Також поглянувши на красу земну: на родючі поля, і сади, і виноградники, на гори ж і води, запитала: “Чия рука створила все це?” Присутні ж кажуть їй: “Все те сотворили боги”. Запитала дівчина: “Які боги?” Відповіли їй рабині: “Боги, що їх батько твій вшановує і тримає їх у палатах своїх — золотих і срібних, і дерев’яних, — і поклоняється їм. Ті боги сотворили все, що бачиш очима”. Дівчина ж, почувши ту мову їхню, і засумнівалася, і сама до себе каже: “Боги, яким поклоняється батько мій, створені руками людськими: золотих і срібних зробив золотар, кам’яних зробив каменесічець, дерев’яних зробив деревороб. Як ті рукотворні боги змогли зробити таку пресвітлу висоту небесну, і таку красу земну, не мігши самі ні ходити ногами, ні працювати руками?” Так про себе думаючи, дивилася часто на Небеса вдень і вночі, надіючись із сотвореного Творця взнати. Одного разу ж, як вона довго на Небо дивилась, і бувши охоплена великим бажанням знати, хто сотворив благоліпну ту висоту, і простір, і світлість небесну. Раптом возсіяло в серці її Світло Божественної Благодаті, і відкрив [Господь] очі її розуму на пізнання Єдиного невидимого, невідомого і непостежимого Бога, Котрий премудро сотворив Небо й Землю, і сказала про себе: “Єдин має бути такий Бог, якого не зробила рука людська, але він сам живий по собі, і все рукою Своєю створює, заснував потугу земну, і просвітлює звище весь Всесвіт променями сонячними, сяйвом місячним і зоряним світлом; внизу ж прикрашає землю деревами і квітами різноманітними, і напоює її ріками й джерелами водними. Єдин має бути такий Бог, котрий все підтримує, все влаштовує, все оживляє і все промислює. Так отроковиця Варвара з сотвореного Творця пізнавати вчилася, оскільки збувалися на ній слова Давидові: “Повчився з усіх справ Твоїх, з творінь рук Твоїх навчався”. В тому навчанні її розгорівся в серці її вогонь любові Божественної, і розпалив її душу полум’ям жадання Бога, що на мала вона спокою ні вдень ні вночі, думаючи про Того Єдиного, Того Одного бажаючи пізнати напевно Бога і Творця всього.

Не могла мати ніякого вчителя з-поміж людей, який би відкрив їй Таїни Святої Віри, і на шлях Спасіння наставив — не міг бо ніхто приходити до неї, крім приставлених рабинь, оскільки батько її Діоскор пильно стеріг її. Проте сам Щонайпримудріший Учитель і Наставник Дух Святий, таємним вдиханням Своєї Благодаті в неї повчав її невидимо. І діяло в розумі її пізнання Правди. Була бо дівчина на стовпі тому немов птаха, що усамітнилася на [версі] споруди, про горнє думаючи, а не про низьке. Не лежала бо душа її ні до чого земного: не любила золота ні багатоцінних перл та каміння коштовного, ні прикрас різних, ні якихось дівочих нарядів, ні про шлюб ніколи не думала, але тільки до Єдиного Бога всією думкою линула, бувши полонена любов’ю до Нього.

Надходив же час, коли належало отроковиці бути обручною з чоловіком, і численні багаті високородні й славні юнаки, про предивну красу її чувши, просили Діоскора, аби той зволив дати їм доньку свою за дружину. Піднявся Діоскор на стовп до Варвари, і почав говорити з нею про шлюб, оповідаючи їй про різних вродливих женихів, котрі бажають мати її за наречену — з котрим із них зволила б обручитися? Цнотлива ж дівчина Варвара, почувши від отця свого такі слова, зашарілася, соромлячись не лише чути, але й думати про шлюб. І всіляко того цуралася, не бажаючи [виконати] волю отчу, вважала бо для себе втратою, аби зів’яв цвіт чистоти її, і сплюндровані були безцінні перла дівства. Неодноразово батько напучував її скоритися волі його. [Проте вона] багато слів супроти того казала, а під кінець промовила: “Якщо й далі про те, отче мій, говоритимеш, і змушуватимеш до обручення, то зроблю так, що надалі не зватимешся батьком. Я бо сама себе уб’ю, і втратиш дитину свою єдину”. Вжахнувся, почувши те, Діоскор, і пішов від неї, не сміючи більш силувати її. До того ж думав, що краще буде, коли доброю радою, а не примусом обручить її із кимось. І надіявся, що з часом сама [все] обдумає, і наступного року захоче вийти заміж. По тому задумав піти в у якійсь справі в дорогу далеку, вважаючи, що без нього Варвара буде тужити; і коли повернеться, легше дасть себе вмовити послухатися його веління та ради. Йдучи в дорогу, Діоскор велів своєму будівничому збудувати при купальні своїй у саду лазню, коштом значним і майстерністю премудрою. В лазні ж наказав зробити два вікна в південній стіні. А приставленим до доньки своєї наказав, аби вільно і безборонно коли захоче, зі стовпа сходила, і що їй завгодно буде — те та творить. Думав бо Діоскор, що його донька, з чисельнішими людьми спілкуючись, й сама захоче вийти заміж.

Коли ж пішов Діоскор в путь далеку, діва Варвара, маючи вільний вхід і вихід із дому свого, і маючи можливість безборонно розмовляти з ким захоче, здружилася з якимись дівчатами-християнками, і почула від них Ім’я Ісуса Христа, і негайно від Імені того зраділа духом, і бажала від них дізнатися про Того більше. Вони ж оповідали їй все про християнство: про невимовну Його Божественність, про Втілення від Пречистої Діви Марії, про вільне страждання його і Воскресіння, про майбутній Суд і вічну муку для ідолопоклонників, та безкінечну радість в Небесному Царстві для вірних християн. Варвара, все те послухавши, насолодилася серцем, і палала до Христа любов’ю й жадала Хрещення. Привелося ж у той час одному пресвітеру з Олександрії прийти туди під виглядом купця. Дізнавшись про нього, Варвара, покликала його до себе, аби таємно навчитися від нього пізнанню єдиного Творця всіх і Вседержителя Бога, і Віри в Господа нашого Ісуса Христа, чого віддавна бажанням великим жадала. Пресвітер, оповівши їй всі Таїни святої Віри, хрестив її в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа. І належно наставивши її, пішов своєю дорогою. А свята Варвара, просвітлена Хрещенням, ще більше розпалилися на любов Божу, і підвизалася в пості й молитвах день і ніч, бувши рабою Господеві свого, Якому уневістилася, вирішивши дівство своє зберегти неоскверненим.

Тим часом вимурувана була лазня, яку повелів збудувати батько її, вирушаючи в дорогу. Зійшла одного разу свята діва Варвара зі стовпа свого, аби побачити будівництво тої лазні. І побачивши два вікна в лазні, каже до робітників: “Чому тільки два вікна зробили? Чи не краще бути трьом, аби і стіна красивішою, і лазня — світлішою були?” Відповіли будівничі: “Так батько твій велів нам, аби зробили лише два вікна на південь.” Варвара ж настійно веліла, аби й третє вікно влаштували — в образ святої Трійці. І коли не хотіли будівничі того робити, боячись батька її, вона говорила їм: “Я вас перед батьком заступлю, і відповідаю за вас. Ви ж робіть, як велю вам”. І зробили третє вікно в лазні за велінням її. Була там (як [уже] говорилося) купель, при якій лазня будувалася. Та купель була облямована тесаним камінням мармуровим. Одного разу свята Варвара, до тої купелі прийшовши, і на Схід поглянувши, намалювала пальцем на мармурі зображення святого Хреста , яке від святого перста чистої діви так на камені відобразилося, ніби залізом вибите [було]. Ще ж при тій же лазні і ступня чесної дівочої її ноги відбилася, також на камені, і вода зі сліду того потекла, і численні по тому там були зцілення [тим], хто з вірою приходив. Все бо те: і лазня з трьома вікнами в образ святої Трійці збудованими, і мармуровий камінь при купелі з зображенням хресним, і слід ноги святої Варвари — ціле було аж до літ блаженного Симеона Метафраста, який писав про страдництво Варвари по Іоанні Дамаскіні. І каже в оповіді своїй таке: “аж до сьогодні та купель збереглася, зціляючи всіх хворих людей христолюбивих. Якби хто хотів порівняти [цю святиню] з водами Йорданськими, чи з джерелом Силуамським, чи з Купеллю овечою, не погрішив би перед істиною. Бо і тою подібні численні чудеса робить сила Христова”.

Гуляючи якось батьківською палатою, свята Варвара побачила богів батька свого — бездушних ідолів, що стояли на місці чесному, і зітхнула тяжко за душі людські, що служать ідолам. По тому поплювала в лиця ідольські, говорячи: “Подібне до вас та станеться з усіма, хто поклоняється, і всіма, хто хоче допомоги від вас, бездушних”. Те сказавши, піднялася на стовп свій, і підвизалася у звичайній своїй молитві та пості, весь розум свій заглибивши в Богодумання.

По тому батько її Діоскор повернувся з від’їзду, і оглядаючи будівництво в домі, підійшов до новоствореної лазні, і побачивши три вікна в стіні, почав із гнівом сварити слуг і будівельників: чому не послухалися веління його, і не два, а три вікна збудували? Вони ж відповіли: “Не наша [то] була воля, але доньки твоєї Варвари, яка попри наше бажання веліла, аби три вікна влаштовані були”. Діоскор, негайно покликавши Варвару, запитав її, для чого наказала влаштувати у лазні третє вікно. Вона ж відповідає: “Краще три, ніж два. Ти бо, батьку мій, велів влаштувати два вікна в образ, як думаю, двох світил Небесних — Сонця й Місяця, аби освітлювали лазню. Я ж наказала й третє влаштувати в образ Троїчного Світла, які є трьома Вікнами Неприступного, Невимовного і Немеркнучого Світла, що просвітлюють кожну людину, яка йде в світ”. Батько ж здивувався новизні слів доньки своєї, воїстину дивовижних, а йому незрозумілих. А тому, усамітнився з нею в лазні при купелі, де був хрест, перстом святої Варвари на камені зображений, якого Діоскор іще не бачив. Там запитав святу: “Яким чином світло трьох вікон просвітлює, як ти казала, людину?” Говорить свята: “Слухай, батьку мій, і зрозумій, що кажу: Три іпостасі Єдиного в Трійці Бога, що живе в Світлі Неприступному, просвітлюють і оживляють всяке творіння — Отець і Син і Святий Дух. Тому веліла трьом вікнам у лазні бути, аби одне це (показуючи пальцем говорила) зображало Отця, інше — Сина, третє — Духа Святого, аби й стіни Ім’я Пресвятої Трійці прославляли”. Також показала пальцем на зображений на мармурі хрест, і каже: “Намалювала ж і знамення Сина Божого, Котрий благоволінням Отця і дією Святого Духа, задля Спасіння людського й від Чистої Діви Воплотився, і волею постраждав на такому хресті, якого зображення бачиш. Для того тут зобразила знамення хресне, аби сила Хресна прогнала звідсіль всю бісівську силу”. Те і більше того про Святу Трійцю, про Втілення ж і страждання Христове, про силу Хресну, й про інші Таїни Святої Віри премудра діва до жорстокосердого батька свого говорила, подвигнувши його на лють велику.

Діоскор, сказившись від злості та гніву, і забувши про природну любов до доньки, і витягши меча свого, хотів доньку власну вдарити. Вона ж кинулася тікати, і Діоскор, як вовк вівцю, ганяв її, тримаючи в руці своїй оголеного меча. І як уже настигав бездоганну агницю Христову, стрілася [на дорозі] кам’яна гора, що немов стіна стояла, і свята, не маючи куди втекти від руки й меча батька, а вірніш — мучителя свого, один лише мала прихисток — Бога, до Якого душевні разом із тілесними звела очі, допомоги й захисту просячи. І не забарився Вишній почути рабу свою, але поспішив із допомогою Своєю: зробив [так], аби розчахнулася надвоє перед нею кам’яна гора, як колись перед святою першомученицею Феклою, котра від рук безсоромних тікала. Розчахнувся, отже, камінь, свята діва Варвара втекла в ту розколину, і негайно розступився спереду камінь, давши в собі святій шлях вільний зійти на вершечок гори, куди свята, зійшовши, заховалась у якійсь кам’яній печері. А Діоскор, щонайтвердіший камінь цей, не побачивши перед собою доньки-втікачки, здивувався, як зникла з очей його, і шукав її терпляче довгий час. Коли ж обходив гору ту, шукаючи Варвару — побачив на горі двох вівчарів, що пасли свої вівці. Ті бачили святу Варвару, що втекла на гору, і в печері заховалася. Піднявшись на гору, запитав їх, чи не бачили там його доньки-втікачки. Один же з-поміж вівчарів, бувши милосердним, [і] бачачи Діоскора, гнівом виповненого, хотів заховати невинну дівчину, і каже: “Не бачив її!” Але другий мовчки показав пальцем на місце, де свята ховалася. І попрямував туди швидко Діоскор, а вівчаря того, який показав на святу пальцем, настигла кара Божа на тому ж місці, бо сам пастух, що показував, перетворився на кам’яний стовп, а вівці його на сарану перетворилися.

Діоскор же знайшовши у печері доньку свою, вхопив її, і почав немилосердно бити. Ударивши ж нею об землю, ногами копав; і за волосся вхопивши, потяг додому шляхом жорстоким. По тому зачинив її в кімнаті малій і темній, і закривши двері й вікна, і запечатавши печаткою, приставив сторожу. І морив її голодом та спрагою.

По цьому пішов до ігемона землі тої, на ім’я Мартіан, і розповів йому все про доньку свою: що відкидає богів їхніх, і вірує [в] Розіп’ятого. І просив ігемона, аби загрозою різних мук прихилив її до батьківської віри. По тому вивів її з ув’язнення, привів і віддав у руки ігемону, кажучи: “Відрікаюся я від неї, оскільки вона відреклася від богів моїх. І якщо не навернешся знову до них, і не поклониться їм зі мною, то не буде вона мені донькою, я ж не буду її батьком. Ти ж, державний ігемоне, муч її, як зволить влада твоя.”

Ігемон же, бачачи дівчину вроди незвичайної, дивувався красі її, й почав милостиво говорити до неї словами ласкавими, хвалячи красу її та високорідність. І умовляв її не відсупати від давніх отецьких законів, і не противилася волі батька свого, але поклонилася богам і слухалася в усьому батька, майно якого може успадкувати. Свята ж діва Варвара, премудрими й довгими словами марнотність богів бездушних викривши, сповідувала й славила Ім’я Ісуса Христа, відкидаючи всю суєту земного — багатств та втіх мирських; сама бажаючи Небесного. Ігемон же знову [й знову] напучував її, аби не безчестила роду свого, і прекрасного цвіту юності своєї не губила. Наостанку [же] каже: “Милосердною сама до себе будь, діво красна, й разом із нами старанно принеси богам жертву, бо я милосердний до тебе, і пощадити тебе хочу, жаліючи віддати таку красу на муки й рани. Якщо ж не послухаєш мене, і не будеш нам покірною, то змусиш мене й попри моє бажання мучити тебе люто”. Свята ж діва Варвара відповідає: “Я приношу жертву хвали Богу моєму, і сама хочу бути йому жертвою. Той бо єдиний є Богом Істинним, Котрий сотворив небо й землю, і все, що в них. А твої боги — ніщо є, і нічого не сотворили, бездушними бувши й ні до чого не вдатними. Навпаки — їх самих сотворила рука людська, як Пророк Божий говорить: “Ідоли поган срібні та золоті — творіння рук людських, і всі боги поган — біси, Господь же Небеса сотворив”. Тих Пророчих словес я слухаюсь, і вірую в Єдиного Бога Творця всього, а про ваших богів сповідую [лиш] те, що марнотними є, і марнотною є надія ваша на них”. Коли говорила свята ці слова, розгнівався ігемон, і негайно наказав роздягти її. І була цнотливій, чистій, святій дівчині перша та мука, не менша від найтяжчих ран — нагою стояти перед очима чоловіків численних, котрі безсоромно та не відвертаючись дивилися на оголене чесне дівоче тіло. По тому велів катувати, на землі її простягши, жилами волячими бити сильно протягом довгого часу, аж земля обагрилася кров’ю її. Переставши [ж] бити, мучителі, за велінням ігемоновим, волосяним шматтям і гострими черепками терли рани її, біль до болю додаючи. Проте всі ті муки, що гірше від бурі і вітру на храмину молодої і немощної плоті дівочої находили, не сколихнули кріпкої у Вірі мучениці Варвари. Заснована бо була на камені — Христі Господі своєму, в честь Якого і задля Якого той гіркий біль радісно терпіла.

По тому ігемон повелів кинути її до темниці, доки придумає, яками лютішими має катувати її тортурами. Варвара, ледве жива від ран, перебуваючи в темниці, молилася зі сльозами любимому Жениху — Христу Господу, аби не лишав від лютого болю страждати, і говорила з Давидом: “Не лиши мене, Господи Боже мій, і не відступи від мене, навернися на допомогу мені”. Як вона так молилася, у північ, осяяло її світло велике. Жах і радість відчула в серці своєму свята: наближався Жених її нетлінний, бажаючи наречену свою відвідати! По тому Сам явився [їй] Цар Слави в Славі невимовній. О, як зраділа духом свята, побачивши Його. Господь, дивлячись на неї люблячими очима, пресолодкими Своїми вустами каже: “Дерзай, наречено Моя, і не бійся. Я єсмо буду з тобою, оберігаючи тебе, і дивлячись на подвиг твій, і полегшуючи біль твій, і за це Воздання тобі вічне готую в палаці Моєму Небесному. Перетерпи, отже, до кінця, і невдовзі насолодишся вічними благами в Царствії Моєму”. Варвара, коли говорив до неї таке Христос Господь, вся танула, як віск від вогню, від Божественного бажання, і немов ріка любов’ю до Нього розливалася. Так втішив і любов’ю своєю насолодив Ісус Найсолодший любиму Свою Наречену Варвару, і від ран зцілив її, аж і сліду не лишилося від болячок на тілі її. По тому пішов з очей її, залишивши їй в невимовній радості духовній. І була свята Варвара в темниці, немов на Небесах, серафимовою любов’ю до Бога палаючи, і славословлячи Його серцем та вустами, воздаючи подяку Господу, Котрий не зневажив рабу свою, що страждає задля Імені його, але відвідав.

Була там одна жона віруюча й богобоязнена, на ім’я Іуліанія, котра відколи свята Варвара арештована була, спостерігала за нею здалеку й на страдництво її дивилася. І [коли] кинута була свята в темницю — присіла до віконця темничного, дивуючись, як та юна дівчина, в самому цвіті молодості й краси, зневажила батька свого й весь рід, і багатство, і все благе та красне світу цього, ще ж і душі своєї не щадить за Христа, але радо її за Нього віддає. Побачивши ж, як зцілив Христос Варвару святу від ран, забажала й сама за Нього страждати, і готувалася до подвигу, молячи Подвигоположника Христа Ісуса, аби подав їй терпіння в муках.

Коли настав день, виведена була Варвара свята з темниці, і ведена до нечестивого судилища на друге випробування. А Іуліанія йшла за нею здалека. Коли стала свята Варвара перед ігемоном, — побачив Ігумен та всі, що з ним були, дівчину здоровою, з обличчям світлим і красивішу ніж перше; а на тілі — ні сліду від ран завданих не мала. І здивувалися. Каже ж до неї ігемон: “Бачиш, о дівчино, наскільки тобою боги наші піклуються? Тебе, вчора люто зранену, до сьогодні повністю зцілили, і знеможену від болю — здоровою зробили. Вдячною будь за таке їх благодіяння, і поклонися їм, принеси жертви”. Свята ж відповіла: “Чому кажеш, ігемоне, ніби боги твої мене зцілили? Самі бувши сліпими, німими і ніяких не маючи чуттів, не можуть подати [ні] сліпим прозріння, ні німим мови, ні глухим слуху, ні кульгавим ходи; ні хворих зціляти, і мертвих воскрешати. То як мене могли зцілити? І за що їм кланятися? Зцілив мене Ісус Христос Господь Бог мій, Котрий всілякі лікує хвороби, і мертвим дає життя. Тому, Якого ти нечестивими твоїми очима, осліплений своїми думками [нечестивими], бачити не можеш — не достойний бо [того] — я з вдячністю поклоняються, і саму себе в жертву приношу Йому”. Ці слова святої мучениці розгнівали ігемона, і повелів мученицю повісити на дереві й стругати тіло її кігтями залізними, по тому свічами палаючими обпалювати ребра її. Все те доблесно терпіла Варвара свята. Ще ж і молотом по голові бита була. І неможливо було не лише юній тій отроковиці, але навіть найсильнішому мужеві після таких мук живим лишитися, якби не укріпляла невидимо агницю Христову Сила Божа.

Між народом, що дивився на муки Варвари святої, стояла недалеко вищезгадана Іуліянія. Та, дивлячись на кріпке святої Варвари страдництво, яке в такому юному тілі мужньо терпить, плакала дуже, і не могла від сліз себе утримати. По тому, ревності виповнившись, підвищила голос свій із натовпу, й почала викривати немилосердного ігумена за нелюдське мучительство, і богів їхніх поганських ганити. І негайно схоплена була. І про віру запитана, християнкою себе назвала. Задля того повелів ігемон мучити її, як і Варвару. Повішена була разом із Варварою, і стругана залізними гребенями. І свята великомучениця Варвара, висячи в муках, звела горі очі свої до Бога, і говорить: “Боже, Котрий випробовує серця людські! Ти знаєш, як Тебе бажаючи і Твої Святі Заповіді люблячи, всю себе Тобі принесла, і Твоїй всесильній вручилася Десниці. Ти, Господи, не лиши мене, але милостиво потурбуйся про мене та про співстрадницю мою Іуліанію. Обох нас укріпи, і утверди нинішній подвиг добре звершити, “дух бо сильний, плоть же — немічна”. Коли свята так молилася, звище допомога невидимо їй для мужнього терпіння подавалася.

По тому повелів мучитель обом відрізати груди, і відрізані були, і біль тяжкий примножився. [І] знову Варвара свята до Лікаря і Зцілителя свого очі звівши, говорить: “Не відверни Лиця Твого від нас, Христе, і Духа Твого Святого не відніми у нас! Подай нам, Господи, радість Спасіння, і Духом Владичним утверди нас у любові Твоїй!”

По таких тортурах велів ігемон святу Іуліанію до темниці відвести, а святу Варвару, для більшого її осоромлення, голу по всьому місту водити з наругою, штовхаючи і б’ючи. Свята ж діва Варвара лише соромом, немов одягом, покриваючись, заволала до Возлюбленого Жениха свого, Христа Господа, говорячи: “Ти, о Царю, що одягаєш небо хмарами, і землю туманами, немов пеленами повиваєш, покрий наготу мою, і зроби, аби невидимі були частини тіла мої для очей нечестивих, аби не до кінця осміяна була раба твоя!” І негайно Христос Господь, Котрий з усіма своїми янголами звище на подвиг раби своєї дивився, поспішив на допомогу їй, і янгола світлого до неї послав з світловидними шатами, аби прикрив наготу її. Як прикрита була свята Варвара, уже більше не могли очі нечестивих дивитися на її оголені члени, і повернута була до мучителя. По ній свята Іуліанія, також нага, воджена була містом, на спогляд янголам і людям.

По тому мучитель, побачивши, що не може їх від любові Христової відвернути і до ідолопоклонства прихилити, обох засудив на посічення мечем.

Діоскор же, каменносердий батько святої Варвари, не лише не зжалився серцем, бачачи великі муки доньки своєї (таким жорстоким зробив його біс), але й сам не посоромився її катом бути, бо одною рукою вхопив доньку, а другою взяв оголений меч, і вів її на місце страти, яке було призначене на певній горі за містом. Ведена ж була одним воїном і свята Іуліанія. І коли вони йшли, Варвара свята молилася Богу, кажучи: “Безначальний Боже, Котрий простер Небо, немов покров, і землю на водах заснував, [Котрий] осяює Сонцем своїм благих і поганих, і дощить [на] праведних й на неправедних! Ти й нині почуй мене, рабу твою, що зараз молиться до тебе: Почуй, о Царю, і дай Благодать Твою кожній людині, котра мене й мої страждання поминати буде. Хай не наблизитися до нього хвороба раптова, і смерть негадана його та не спідка. Знаєш бо, Господи, що плоттю і кров’ю творіннями Пречистої Руки Твоєї єсмо.” Коли так молилася свята — почула голос із Небес, що закликав її з Іуліанією в Гірнє, і обіцяв їй прошене послати. І йшли обидві мучениці — Варвара та Іуліанія — на смерть з радістю великою, бажаючи швидше звільнитися від тіла і зійти до Господа. Досягши ж нареченого місця, агниця Христова Варвара схилила під меч святу свою главу, і зарубана була руками немилосердного батька свого. І збулося писане: “передасть на смерть батько дитину”. А святу Іуліанію там же інший воїн зарубав. І так закінчивши подвиг свій, святі їхні душі в голосі радості зійшли до Самого Владики, Котрий з любов’ю їх прийняв.

Діоскора ж і Мартіана-ігемона спіткала раптова кара Божа, бо того, як з гори сходив, а іншого, [як] сидів удома, грім та блискавка, з Неба вдаривши, побила, і попалило їх настільки, що навіть попелу їхнього не знайдено.

Був же в граді тому один благочестивий чоловік, на ім’я Галентіан. Той, взявши чесні святих мучениць мощі, поніс до міста й поховав з належною честю, і церкву над ними збудував, в якій численні зцілення бувають від мощей святих, молитвами їхніми.

Православна Церква вшановує пам'ять святої Варвари 17 грудня.

У Свято-Володимирському соборі мощі великомучениці перебувають з січня 1961 року і до сьогоднішнього дня (з правого боку від центральної частини собору).