Сенс людського життя відкривається на перших сторінках Священного Писання, де говориться, що Бог створив людину за образом і подобою Своєю. В цих словах розкривається початок і завершення шляху людини. Образ Божий, що найбільше виявляється в нашій свобідній волі, а подоба Божа, в уподібненні Творцю, в можливості людини жити життям Бога.

Зовні людина здається біологічною істотою, подібною до всіх інших істот, що живуть на землі. Але вона, як каже свт. Григорій Богослов: « Поставлена окремо від усіх творінь, будучи єдиною істотою спроможною стати Богом за благодаттю». Зухвалою може здатися думка, що сенс нашого життя полягає в тому, щоб стати Богом за благодаттю. Однак ні Священне Писання, ні святі отці не приховують цього від нас. Та багато людей залишаються байдужими до цього. Вони ставлять перед собою, в кращому разі, моральні цілі, бо хочуть стати кращими людьми. Та не цю ціль вказує нам Священне Писання і Церковне Передання. Моральне вдосконалення, безумовно, потрібне, але ми повинні знати правду про кінцеву мету, для якої Господь створив нас.

В чому ж вона полягає? В єднанні з Богом, в обоженні - істинній єдності, а не в морально-зовнішній і сентиментально-надуманій. Оскільки людина створена для такої високої мети, то коли починає ухилятись від свого призначення як наслідок відчуває всередині себе пустоту, безодню, яку намагається заповнити. Мабуть, більшість людей на певному етапі свого життя відчували себе на землі, як в тюрмі. Тут ми хочемо постійним шумом заповнити порожнечу нашого серця. І чого найбільше боїться сучасна людина - це залишитися на самоті, з самою собою. За допомогою емоційних навантажень, телебачення і радіо, інформації про все, що завгодно, а іноді і з допомогою наркотиків, – людина відчайдушно старається забути, не думати, не турбуватися, не згадувати: що вона збилась з шляху, відійшла далеко від цілі. Але все таки в нас іноді, у важкі моменти нашого життя, виникають питання: «Чи можу я наблизитись до Бога? Чи можливе спілкування з ним? Чи можливе взагалі життя з Богом?»

Потяг до невідомого Бога, до досвідного богоспілкування легко помітити в античній філософії, та в ній не було знання істинного Бога, не вистачало спілкування з ним, ще не було можливим обоження. Також в культурі Старого Завіту ми бачимо багато праведних і благочестивих людей, але тільки після втілення Бога, Слова Божого, стала можливою реальна єдність з Богом, обоження. В цьому сенс Христового Втілення. Якщо б сенсом людського життя було тільки моральне вдосконалення, то не треба було б приходити в світ Сину Божому. Не було б потреби у Втіленні Бога, Його Хресній Смерті і Воскресінні – в усьому, що власне здійснив Христос – бо дати моральні настанови можна було і через філософів, пророків, вчителів. Великий богослов св. Іоан Дамаскін пише, що Втілення Бога є другим єднанням людини з Богом. Перше було в Раю і втрачене відпадінням людини від Бога. Всепокриваюча любов Божа здійснює тепер другу єдність між Богом і людиною, зв'язок, який тепер не може бути розірваним, – оскільки він здійснився в Особистості Ісуса Христа. Після Вознесіння людська природа прийнята в життя самої Пресвятої Тройці. Ніщо не може відлучити її від Бога. Ось чому тепер після Втілення Сина Божого – скільки ми б не грішили як люди, скільки б не віддалялись від Бога – якщо ми хочемо повернутись до Нього з покаянням, це можливо. Ми можемо повернутися в єднання з Ним, стати богом по благодаті. Тому в православному храмі ми зображаємо разом з втіленим Вседержителем не тільки Його Пренепорочну Матір, а й святих. По стінах храму ми відображаємо плоди Божого втілення: освячених і обожених мужів і жон. Все це зроблено для того, щоб той, хто входить в православний храм, відразу сприймав досвід того, що зробив Христос для нас, і своїми очима побачив, в чому сенс людського життя. Все в храмі утверджує Боже втілення і людське обоження.

Святоотцівська традиція стверджує, що наше спасіння неможливе без Церкви і Таїнств, що є в ній. Яке велике благословення бути причасником Святих Таїнств. Через таїнства Христос рідниться з нами, Його життя стає нашим життям, Його кров - нашою кров`ю. Тому св. Іоан Золотоуст говорить, що нема нічого більшого, що Бог міг дати людині, ніж те, що Він дає нам в Святому Причасті. Так і людині нема чого більше просити в Бога, як те що їй дається в Святих Тайнах. Хрестившись, будучи миропомазаними і покаявшись, ми причащаємось Тіла і Крові Христових - і стаємо богами по благодаті. Ми з’єднуємось з Ним так, що ми вже не чужі, а свої Богу. В Церкві все веде до обоження: Божественна Літургія, Таїнства, проповідь Євангелія, пости – все. Це єдине місце обоження. Ні університет, ні громадська організація, ніщо красиве і добре, що є в світі не в силах дати те, що пропонує Церква. Ось чому ніяка мирська установа не може замінити Церкву, якою прогресивною вона б не була.

Та іноді Церква видається зовсім іншою. Наприклад, коли в храмі на Божественній Літургії ми зустрічаємо людей які не звертають уваги на її святість і заважають нам своїм пустослів’ям, як природньо нам подумати: «А навіщо власне я прийшов сюди? Не краще було мені в дома де ніщо б не відволікало від молитви». Та ми повинні боротись з лукавим помислом і відповісти йому: «Так, вдома мені було комфортніше, але там не було б Христа, що перебуває в Церкві, не було б Його Пречистого Тіла і чесної Крові, які тут, на святому престолі. Там я не був би учасником літургійної Тайної вечері, відділив себе від братів своїх, разом з якими складаю Тіло Христове».

Святі отці стверджують, що в Церкві ми можемо досягти обоженя. Однак ми повинні пам’ятати, що це дар Божий, а не те, чого можна досягнути власними зусиллями. Ось чому святі отці кажуть, що ми «переживаємо» обоження в той момент, як Бог «здійснює» його в нас. Можна вказати тільки необхідні умови, які ставлять нас на цей шлях.

Cмирення це перша умова для обоження . Для того щоб зрозуміти, що сенсом життя є обожнення, потрібна певна доля смирення. У православ’ї все направлено на єднання людини з Богом, що здійснюється в Христі, все спрямовано до боголюдини Ісуса Христа. Погляньмо на що завгодно поза православ’ям, можна помітити одну спільну ознаку: зверненість на людину. А в православ’ї усе звернено до Христа. Тому легко стати єретиком і так важко стати православним християнином. Щоб стати християнином, треба поставити в центрі вселеної Христа, а не себе. Смирення – це визнання, що сенс нашого життя полягає в нашому Творці і Бозі. Воно потрібне для того, щоб ми побачили, наскільки ми хворі і пошкоджені пристрастями.

Постійна боротьба є не від`ємною частиною будь-якого справжнього зростання чи то в навчанні, роботі, особистому житті, а найбільше - в духовному. Христос не дарма сказав: «Царство Боже силою береться, і той, хто докладає зусиль, досягає його» (Мф 11,12). Головне, в чому ми повинні удосконалюватись, це любов. Любов виганяє з душі всі пристрасті а найголовніше – егоїзм. Все зло виникає всередині нас від егоїстичного спрямування на самого себе. Тому Православна Церква і пропонує шлях аскези. Якщо б Церква перестала бути аскетичною вона перестала б бути православною.

Досвід Старозавітної Церкви показав, як мало може зробити людина без Бога. В Старому Завіті був даний закон, та не було засобів для його виконання. І виходило: хочу виконати та не можу. З подібним, обов’язково, зустрінеться і сучасна людина, яка спробує виконати хоч одну заповідь. Саме у виконанні відкривається наша неміч. Та Господь не залишив нас без допомоги, Він дарував нам Святі Таїнства, де ми особисто отримуємо допомогу від Нього. Саме вони подають нам ту Божественну благодать яку ми можемо прийняти чи відкинути. Благодать, що зробить все за нас, якщо ми підемо за покликом Божим.

Звичайно, все відразу не приходить. Все життя крок за кроком, сходинка за сходинкою веде християнин боротьбу за стяжання в Церкві благодаті Божої – смиренням, покаянням, молитвою, Святими Тайнами, сходячи до освячення і обоження. Втому і є наше покликання, щоб рухатись, підніматись, возноситись від сили в силу. І не так важливо, як високо ми піднімемось. Важливо йти вперед в боротьбі і старанні, яке завжди винагороджується Богом. Бо Господь дає винагороду не за діла, а за зусилля, які ми докладаємо для досягнення мети.

Хоча ми покликані до цієї великої мети: досягнути єдності з Богом, стати богом за благодаттю, сприйняти те невимовне благословення, для якого Творець нас створив – часто ми живемо так ніби цієї високої цілі і не було. Але чому ми так робимо? Можна навести кілька причин. Насамперед, це прив`язаність до земних турбот. В нас може бути багато корисних і справді необхідних справ: робота, навчання, сім`я, фінансові проблеми, благодійництво. Якщо у всьому цьому ми сприймаємо світ євхаристійно, як дар Божий, то все єднає нас з Богом і возводить до Нього. А інакше все дарма, якщо не веде нас до Бога. У наш час люди завжди зайняті, весь час поспішають, і від цього забувають про своє спасіння. Наприклад, сьогодні нам потрібно позайматися, почитати, тому немає часу на молитву немає часу піти до храму, немає часу на сповідь і Святе Причастя! Завтра будуть зустрічі і наради, маса суспільних і особистих обов'язків і просто неможливо знайти час на Бога! Післязавтра треба буде піти на весілля, та й домашнього клопоту немало так що духовним займатися ми просто не в змозі. Ми весь час повторюємо Богові: «Я... не можу при йти... Прошу Тебе, вибач мен і» (Лк. 14,19-20).

Все перераховане має реальну, істотну цінність, коли здійснюється з Божою благодаттю. Коли робиться на славу Божу. Все це має справжню, непідроблену цінність, коли ми не перестаємо бажати і любити те, що стоїть за всіма нашими заняттями, навчанням або роботою, сімейними або будь-якими іншими добрими і священними обов'язками і справами. Всі вони наповнюються справжнім сенсом тільки тоді коли ми не припиняємо в них прагнути до обожен ня. Тоді і вони набувають вічного і не швидкоплинного тимчасового значення, і ми через них досягаємо успіху.

Також однією з найбільш поширених перепон на шляху обожнення часто стає так званий «моралізм». Ми повинні розуміти і пояснювати іншим, що самі добрі діла не є ціллю християнського життя, а лише засобами що готують нас до прийняття обоження, до стягання, – за словами св. Серафима Саровського благодаті Духа Святого.

Поки ми не вийдемо з е гоцентрично ї обмеженості свого " я" , ми лише індивідууми - не особистості. Коли ми підемо дорогою обоження - за допомогою благодаті, сприяючи їй своїми зусиллями в той момент, коли ми вирвемося із замкнутості свого індивідуального буття і почнемо любити, все більше віддаючи себе Богові і ближнім, тоді народиться особистість. Іншими словами, ми знаходимо самих себе там, де наше "я" зустрічає "іншого" Бога і "іншого" ближнього, тому що саме в спілкуванні - обоження, заради якого ми й створені, нам треба тільки розкритися повністю, відкритися і насолодитися один одним чисто, а не егоїстично.

Нам треба безустанно дякувати Богові за дар обожнення який Він дарував нам. Відкликнімось любов`ю на Його любов. Господь бажає нашого обожнення, саме для цього Він і став Людиною, і помер на хресті, щоб засяяти як сонце серед багатьох світил, як Бог серед богів.

Петро Лопатинський,
член апологетичного товариства св. Іустина Філософа

Джерело: Православний апологетичний портал