ЦК проти, а Горбачов – „за”.

Історія виживання Православної церкви під атеїстичним комуністичним диктатом, відродження під час Горбачовської Перебудови та утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату, як помісної церкви українського народу, а нині змагання за єдність усього Українського православ’я – це періоди безпосередньо пов’язані з життям та діяльністю Святійшого Патріарха Філарета.
Минулого року Україна урочисто відзначала 1020-річчя Хрещення Руси. Але не варто забувати, що важливою віхою виходу Православної церкви з під диктату тоталітарної системи стало святкування саме 1000-річчя Хрещення Руси, яке помпезно відзначалося 1988 року. „Рубіж 1986-1987 рр. можна вважати поворотним моментом в положенні релігії і віруючих у СРСР. В умовах кризи радянського суспільства, що відверто поширювалася, тобто кризи марксистсько-ленінської системи у всіх його проявах, Горбачову потрібна була хоч якась підтримка народу, а особливо інтелігенції”, - так пояснював поступки Церкві з боку влади відомий канадський дослідник Дмитро Поспеловський. Він також зазначав, що ідея відзначити Хрещення Руси, як загальнодержавного свята належала тодішньому голові Ради у справах релігій при Раді міністрів СРСР Костянтину Харчеву. „Він був ініціатором ідеї відсвяткувати 1000-річчя Хрещення Руси як всеросійське свято, як свято не лише Церкви, але і національної культури, святкування яке б допомогло б єднанню віруючих і невіруючих, подоланню відчуженості між ними, хоча у ЦК КПРС були проти цього, але Горбачов підтримав лінію Харчева”, - стверджує Поспеловський.

Тодішній Митрополит Київський і Галицький Філарет був одним із організаторів святкування Хрещення на церковному рівні. Він не за розповідями, а з власного досвіду знає, як все відбувалося. Митрополит Філарет брав участь у відомій зустрічі 29 квітня 1988 року Михайла Горбачова з членами Священного синоду РПЦ, на чолі з Патріархом Піменом. Нагадаємо, що напередодні, 1983 року, влада повернула Церкві Свято-Данилівський монастир у Москві (нині у ньому розташовується патріарша резиденція). До 1000-річчя Церква відродила святиню з руїн, витративши аж 100 мільйонів радянських карбованців, замість 20, як планувалося раніше. У цьому також брав участь наш співрозмовник. Його спогади є поглядом очевидця і першої особи.

Повний текст інтерв'ю:

„Ідея ювілею Хрещення Руси виникла ще за Брежнєва”.

- Ваша Святосте, ви були головним організатором (фактично очолювали оргкомітет, бо тодішній Московський патріарх Пімен - хворів) безпрецедентного в умовах Радянського Союзу святкування 1000-річчя Хрещення Руси. Чому тоді ще сильна радянська влада дозволила Церкві провести таку широкомасштабну акцію?

- Справді, це рішення приймалося в умовах Радянського Союзу, коли Православна церква була єдиною. Тоді святкування спершу перенесли з Києва до Москви. Хоча основні заходи, попереднього грандіозного ювілею (900-річчя) попри те, що була Російська імперія, пройшли саме у Києві. Пригадую, як нам нелегко було відзначити 1000-річчя в Києві. Я, як митрополит Київський, перед Священним синодом поставив питання про те, що Володимирове Хрещення було в Києві, а не в іншому місці, а отже, й святкувати треба саме тут. Тоді інші ієрархи погодилися, що можна провести урочистості, зокрема, і в Києві, а не виключно в Москві. Коли ж ми отримали від влади додаткову згоду відсвяткувати ще й у Києві, то тодішній митрополит Ленінградський Алексій (Рідегер), - пізніше Московський патріарх, - виступив проти. Він поставив умову: якщо святкування крім Москви пройдуть у Києві, то вони мають бути і в Ленінграді. Почувши це і Мінський митрополит зажадав, що б і в його місті пройшли ювілейні заходи.

- Таким чином, святкування 1000-річчя розчинилося між чотирма містами?

- Так, навіть пройшли у тих (як наприклад, у Ленінграді), які не мають жодного відношення до історичної події. Варто відзначити, що ідея святкування Хрещення виникла ще за часів правління Леоніда Брежнєва. Ще 1982 року. Тоді ми, члени Священного синоду Руської православної церкви, поставили це питання, а керівництво Радянського Союзу не дуже радо поставилося до нашої ініціативи. Звичайно, що в Кремлі на той час аналітики працювали добре. Вони розуміли, що відзначення Хрещення Руси підніме, по-перше, інтерес до історії, по-друге, зачепить культуру, просвітництво, поставить питання морального стану суспільства. Покаже велику роль прийняття Християнства князем Володимиром у житті народів. Зрозуміло, що радянська атеїстична держава не могла цього допустити. Адже тоді постійно нам говорили, що релігія це опіум для народу, що це темрява. Хрещення ж доводило, що це не темрява, а великий прорив у духовності та культурі. Заперечувати цей факт партійним ідеологам було неможливо. Тому втілення ініціативи потужно гальмували. Особливо стійко чиновники не погоджувалися на це відзначення.

„Я сказав: краще мати синицю в руках, ніж журавля в небі!”

- Що ж стало вирішальним, що змусило радянських чиновників піти на поступки Церкві?

- Думаю, що тут важливим було те, що Європа, Америка, розуміли значення цього ювілею у житті цілого світу й особливо Радянського Союзу. Тому, на диво для нас, увесь світ заходився відзначати ювілей: Католицька церква, протестантські церкви. Навіть в Азії та Африці заговорили про це свято. Вони підключилися до урочистостей, почали проводити різноманітні богословські, історичні, політологічні конференції. Ми зі свого боку також почали організовувати подібні зустрічі та запрошувати представників різних церков, богословів, істориків. До речі, перша конференція, що носила історичний характер пройшла саме в Києві. Як мені тепер здається, ідеологічні центри Заходу також оцінили значення ювілею Хрещення Руси та всіляко сприяли його популяризації. Отож, керівництво Радянського Союзу відчуло, що не можна від нього так просто відмахнутися і тому пішли нам на поступки.

- У чому ці поступки полягали?

- Нам хоч і йшли на зустріч, але з певними обмеженнями. Наприклад, ми до 1000-річчя просили в Москві передати Донський монастир, створити резиденцію для Патріарха, побудувати храм на честь ювілею, видати відповідну літературу, відкрити Києво-Печерську Лавру та багато іншого. Пам’ятаю, була дуже жорстока боротьба за те, щоб передали Новодєвєчій і Донський монастирі у Москві. Але замість великого Донського монастиря, нам запропонували менший - Данилів. Оскільки я тоді фактично керував комісією з відзначення 1000-річчя, то перед мною постало питання, чи погодитися на Данилів, чи далі вимагати Донський монастир? Його в жодному разі не хотіли повернути Церкві. Тоді я своїм співбратам архієреям сказав: краще мати синицю в руках, ніж журавля в небі! У Даниловому монастирі на той час була в’язниця для неповнолітніх. Він знаходився майже в зруйнованому стані. Щоправда, нам тоді дозволили побудувати кільках нових корпусів, зокрема, для резиденції Патріарха.

„Акт про передачу Церкві Києво-Печерської лаври до цих пір зберігається у мене”.

- Але головною подією святкування для православних віруючих у всьому світі стало рішення держави передати Церкві частини приміщень Києво-Печерської Лаври. Як це трапилося?

- Треба зауважити, що радянське керівництво виявилося далекоглядним – воно бачило, що це святкування для марксистської ідеології нанесе велику шкоду. Тоді звичайно, не думали, що це все призведе до зруйнування Радянського Союзу, але відчували, наскільки це небезпечно для тогочасного ладу. З іншого боку, партійні функціонери не могли заборонити святкування, бо тоді б це показало, що в Радянському Союзі справді немає свободи совісті та релігій. Для того, щоб продемонструвати, що свобода таки є, комуністична влада зважилася на такий крок. Далі помер Леонід Брежнєв і зрештою став на чолі країни Михайло Горбачов. Почалася Перебудова і все пішло зовсім іншим шляхом, ніж планували радянські ідеологи. За умов Перебудови нам було набагато легше відстоювати права Церкви. Хоча, попри свободу слова, гласність, Києво-Печерську лавру так і не віддавали. Як мені відомо, всі члени політбюро, на чолі з самим Михайлом Горбачовим погоджувалися на передачу цієї святині. Але категорично проти був Щербицький і Гришин. Це були два запеклі атеїсти, які не хотіли робити поступки Церкві. Так воно тягнулося до самого дня святкування. Коли вже проходив Помісний ювілейний собор, то в один із його днів (навіть не знаю, як це сталося), було вирішено все таки передати нам Києво-Печерську Лавру.

- Це було для Православної церкви несподіванкою?

- До певної міри, так. Це стало для нас великою та несподіваною радістю. Тоді я, як екзарх України, митрополит Київський, змушений був покинути собор у Москві та летіти до Києва. Тут мені вручили акт про передачу Лаври. Цей документ до цих пір зберігається у мене. Відбулося це в приміщенні Ради у справах релігій, а вручав Віталій Масол. Щоправда, нам передали тоді не всю Лавру, а тільки Дальні печери. Пригадую, що зі мною з Москви для отримання акту приїхав навіть єпископ Кентерберійський. А на саме святкування до Москви прибуло дуже багато гостей: православні ієрархи, глави церков. Але не всі! Ось Вселенський патріарх не приїхав. Спеціальна делегація їздила, щоб запросити, але він таки не приїхав. Головною причиною цього було те, що на святкування запрошувався глава Американської православної церкви митрополит Феодосій. Константинопольський патріархат не визнавав і до цього часу не визнає американського митрополита, як главу помісної церкви. Тому постало питання: якщо митрополит Феодосій буде серед рядових архієреїв, то тоді Константинополь погоджувався прислати делегацію, а якщо, як представник автокефальної церкви – тоді ні. Московська патріархія не погоджувалася на те, щоб Феодосій стояв, як простий ієрарх. За Константинопольським патріархом проігнорував наш собор предстоятель Еладської православної церкви. Натомість, був Олександрійський патріарх. Усі інші глави помісних церков приїхали. Головні урочистості, як я зазначав, відбулися в Москві, у Великому театрі. Була урочиста літургія просто неба в Даниловому монастирі. Після цих загальних святкувань гості роз’їхалися по регіонах.

„Коли ми говорили з Горбачовим, то знали, на що можемо розраховувати”.

- З ким із представників держави ви тоді вирішували організаційні питання?

- Усі питання вирішувалися через Раду с правах релігії. Жодних зустрічей на цю тему з першими особами держави ні у Патріарха, ні у членів Священного синоду не було. Тоді главою Ради у справах релігій був спершу Куроєдов, а потім Харчев і ми з ними контактували. Напередодні самого святкування Патріарха та постійних членів Священного синоду прийняв Михайло Горбачов. Ми виявили ініціативу зустрітися.

- Які ваші враження від спілкування з Горбачовим?

- Це було в Кремлі. Довго зустріч узгоджувалася і нарешті Горбачов погодився. Була приємна бесіда. Жодних гострих питань не було: ні ми їх не ставили, ні нам їх не ставили. На таких протокольних зустрічах усе узгоджується заздалегідь – про що варто говорити, а про що ні. Михайло Сергійович знав про що ми говоритимемо і ми знали на що нам можна розраховувати.

- Зараз вважається, що саме зі святкування Хрещення Руси почалося відродження релігійного життя в СРСР. Чи ви передбачали, що після цього можуть наступити такі колосальні зміни в суспільному житті?

- Я не схильний вважати, що саме зі святкування 1000-річчя почалося відродження духовного життя в Радянському Союзу. Ні! Духовне життя не залежало від самої радянської влади. Воно залежало від настроїв народу. А в народі потяг до Церкви з’явився набагато раніше. Був він навіть у деяких керівників держави. Я це відчував. Наприклад, коли випадково в літаках зустрічався з високопосадовцями, то не відчував агресивності у ставленні до Церкви. Тобто вже в самих верхах помічалося потепління. Треба зазначити, що атеїстична пропаганда часів Хрущова була ще більш тонкою та цинічною, ніж за часів Сталіна. У 30-ті роки закривали храми, священників розстрілювали, або відправляли до Гулагів, натомість, влада не стукала в кожну душу віруючого – розправа була набагато простішою та безапеляційнішою. А за Хрущова доходили до кожної душі. Якщо ти був віруючим, то тебе не приймали до партії, а отже, ти не міг зайняти керівну посаду. За цим дуже пильно слідкували. Партійці не мали права хрестити дітей. Хоча вони хрестили, навіть попри заборону. Духовенство цим користалося – хрестили таємно. Вісімдесяті роки минулого сторіччя - були відродженням після Сталінської, а потім Хрущовської пропаганди, коли Церква, попри все, змогла вистояти, показати свою силу, через дію Благодаті святого Духа. А Хрещення за таких умов лише пом’якшило ставлення держави до Церкви.

- Чи не здається вам, що ідея минулорічного святкування 1020-річчя з’явилася якось спонтанно та несподівано. Більше того, цю дату навіть і ювілеєм важко назвати...

- Справа в тому, що 1020-річчя справді не є ювілеєм. Ми ж, наприклад, не святкували 1010-річчя. А ось несподівано виникло святкування 1020-річчя. Чому з’явилася ця ідея? Дуже просто: Київський патріархат поставив питання про святкування 900-річчя Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Це справді ювілей. Це важлива в історії України та Церкви, відродженні чернецтва обитель. Тим паче, що Михайлівський монастир був повністю зруйнований і до 2000-річчя Різдва Христового відродився, мов з попелу. Господь навіть на цьому прикладі показує нам свою силу. Більшовики вважали, що все знищили, а Бог показав – ні, Церква є, бо ворота пекельні не подолають її. Цими думками ми керувалися, коли ставили перед Президентом України Віктором Ющенком питання про відзначення 900-річчя монастиря на державному рівні. Ми виходили ще й з того, що держава відзначала 950-річчя Києво-Печерської лаври. Коли ж на державному рівні почали говорити про ювілей Михайлівського монастиря, то в Московській патріархії зрозуміли, що це може стати великим утвердженням Київського патріархату. А для того, що б протиставити цьому хоч щось, вони звернули увагу на 1020-річчя Хрещення Руси. Хоч це і не ювілей, але для протистояння вирішили поставити вимогу цього свята - щоб використати його для підтримки єдності УПЦ у складі Московського патріархату. Для цього і приїздив на береги Дніпра вже покійний Московський патріарх Алексій ІІ.

Порада політикам: любити Україну, а не себе в Україні.

- Ви, Ваша Святосте, постійно говорите про потребу єдності так консолідації суспільства. Однак ми бачимо, що цього не спостерігається навіть між представниками демократичних сил, зокрема, між Президентом і Прем’єром. Як Церква дивиться на боротьбу в середині влади?

- Справді, ми бачимо, що немає єдності і в демократичних силах, не кажучи про всі політичні сили України. Що тут може зробити Церква? Насамперед вона молиться за єдність. Ми підносимо молитви за порозуміння всіх політичних сил і в першу чергу - влади. Адже її завдання дбати за свій народ. Безпосередньо втручатися у політичні процеси ми не можемо. Не маємо права навіть давати конкретні поради, як це робити? Церква може нагадувати, що треба жити по совісті. Головна порада для політиків: треба любити Україну, а не себе в Україні. А то політики понаобіцяють на виборах працювати на благо українського народу, а коли дістають владу про це забувають. Власні інтереси переважають загальнонародні. Ми закликаємо: в ім’я інтересів всього народу, єдності держави, треба забути про суто егоїстичні потреби. Господь сказав: турбуйтеся спочатку про царство Боже, а все інше додасться. Необхідно думати про Україну та її народ (бо це обов’язок і покликання кожного політика, а тим паче -державного діяча), а благополуччя буде.

- Чи не боїтесь Ви, що ідею помісної церкви можуть заговорити, як політики, так і церковні діячі. Адже відомо, що часом, щоб знищити якийсь рух, його треба очолити.

- Ідею утворення єдиної помісної Української православної церкви неможливо знищити. До неї можна йти довго, але знищити неможливо. Адже це потреба не лише самої Церкви, але й держави, народу. Для збереження Православної церкви та Української держави потрібна Помісна православна церква. Якщо її не буде, то страждатиме насамперед Церква, бо розповсюджуватимуться в Україні тоталітарні секти, які не є традиційними для нас. Коли ми святкували 1020-річчя Хрещення, то хіба ми святкували взагалі виникнення Християнства на Русі, чи Православ’я? Наш ювілей був спрямований проти розповсюдження новітніх релігійних течій, які не мають прямого відношення ні до Володимирового хрещення, ні до Православ’я, ні до Християнства, як такого. Існують секти, які є зразком викривленого та спотвореного Християнства. Ці секти не лише не ведуть до Царства Божого, але й несуть велику шкоду державі. Ми це бачимо на досвіді Києва. Тут набирає сил тоталітарна секта, а через це маємо неспокій у столиці.

- Чи не боїтеся, що колись вашу ініціативу перехопить частина Московського патріархату і таки отримає автокефалію? Таким чином, ідея помісності Українського православ’я буде відокремлена від ідеї його єдності...

- Я цього не боюсь. Ті хто відокремиться від Московського патріархату (а не від Вселенського), вони обов’язково шукатимуть шляхів до об’єднання всіх православних конфесій України в одну. Це закономірність. Цьому сприятимуть і Вселенський патріарх і інші православні церкви. Ми б давно мали єдину помісну УПЦ, як би не перешкоди збоку Московської патріархії.

Розмовляв з Патріархом Юрій Дорошенко

Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.