Бабка Володимир

Держава, яка не здатна видозмінюватися, не здатна і зберегтися.
Едмунд Берк

2008 року весь православний світ відзначав 1020-річчя з дня Хрещення Київської Русі. Цій історичній події присвячена величезна кількість літератури, однак тема залишається відкритою та актуальною.

В історичній науці широко розкривається так звана «Корсунська легенда» і розповідь про хрещення Давньоруської держави. Ця подія, без сумніву, є однією з ключових в історії нашого народу. Але їй передувала, можливо, не менш важлива подія, котра і спричинила вищевказану – легенда «Про вибір віри».

Як відомо, літописний текст повідомляє, що 986 року до Києва прибували посольства від Волзьких Булгар, як представників мусульманської віри, німців (італійців) – християн західного обряду, хозарів – іудеїв та грецький філософ-проповідник. Всі вони пропонують князю Володимиру запровадити на Русі свою релігію. А наступного року Володимир відправляє «10 кращих мужів» до булгар, греків та німців з метою краще дізнатись про їхнє богослужіння та віровчення – так зване «Випробування віри».

Сам факт вибору віри, який передував хрещенню держави, дослідниками розглядається по-різному від цілковитої підтримки (митрополит Макарій) до абсолютного відхилення (Є. Голубинський). Останній, наприклад, ставив під сумнів факт надсилання посольств з метою вибору найкращої віри і наполягав на богонатхненності київського князя. В радянській історіографії також не існувало єдиної думки з цього приводу. Так, Б. Греков зазначав, що факт обміну посольствами дійсно міг здійснюватись. Натомість М.Тихомиров доводив, що вагання князя символізували релігійні протиріччя в давньоруському суспільстві.

Як бачимо, в історіографічній думці легенда «Про вибір віри» досліджується, в основному, як суто релігійна акція. На нашу думку її слід розглядати в більш широкому аспекті, зокрема зовнішньополітичному.

Для цього слід поглянути на стан Київської Держави за часів прийняття Християнства. Князь Володимир закінчує процес «збирання» руських земель в межах однієї держави. Проходить етап реформ у військовій, судовій, адміністративній та інших сферах суспільного регулювання. Київська Русь остаточно набуває всіх ознак притаманних середньовічній державі.

Д.Фурман порівнює державу з людиною, яка досягнувши певного віку, відчуває потребу в шлюбі, виборі життєвого шляху [14; с.91]. Дійсно, новосформована держава не могла довгий час перебувати у стані відносної політичної ізоляції від зовнішнього світу. Як свідчить історія, на це здатні (і то лише на певний обмежений період) тільки імперії світового масштабу: Англія ХІХ ст., СРСР з соціалістичним блоком. Інші держави змушені шукати шляхів свого зовнішньополітичного розвитку.

На думку О. Пріцака, якби правителі Русі не прийняли жодної світової релігії, то вони б не заснували осілої культури з началами історичної свідомості. Русь могла б залишитись такою ж загадковою і поза історичною, як анти в джерелах VI – VII ст. [8].
Закономірно, що ці шляхи будуть спрямовуватись на сусідні найбільш розвинені країни з якими Русь мала тісні зв’язки.

Розглянемо можливість і цивілізаційні перспективи вибору кожної з відторгнутих вір.
Іудаїзм Хозарського каганату. Зв’язки Русі з цим кочовим об’єднанням формувались на торговельній співпраці. Також через Хозарію Русь підтримувала зв’язки з народами Кавказу, Середньої Азії, Іраном, арабськими країнами. [1; с.56] Хоча О. Пріцак і відзначає домінуючу роль хозарів у формуванні Давньоруської держави [9], та ця думка є несприйнятною, не доведеною сповна жодними джерелами і відкидається іншими вченими, як безперспективна [ 11; с. 35-39 ].

Для Київської Русі Хозарський каганат виконував роль своєрідної «буферної держави», затримуючи напливи кочових орд зі Сходу. Батько Володимира Святослав розбив Хозарську державу, (Володимир також здійснив вдалий похід на Хозарський каганат) тому за цю акцію князь піддавався звинуваченням з боку вчених. Проте, у ІІ пол. Х ст. Хозарія перестала виконувати для Русі захисну функцію (про що свідчить поява печенігів), перетворившись з перспективного союзника в можливого союзника ворогів-візантійців [1; с.57, 66]. Тому похід Святослава можна розглядати як своєрідний превентивний удар перед походом на Балкани – знищення третьої сили яка могла б завдати удару з тилу. Нажаль цього невдалося прорахувати у випадку з печенігами – новим етносом для Русі.

Таким чином розбита хозарська цивілізація котилася до свого занепаду. А прийняття Руссю від неї віри означало б її повторне відродження і посилення, що для Києва було небажаним.

Ще однією групою держав, з якими Русь підтримувала дипломатичні зв’язки була Західна Європа. Відомо про налагодження таких зв’язків з Німеччиною за часів правління княгині Ольги (місія Адальберта 961 – 962р.). Ольга за допомогою Німеччини намагалась захистити свої зовнішньополітичні інтереси. Як зазначає М. Котляр, це було своєрідним методом політичного тиску на Візантію. Подібну акцію здійснив і Володимир, обмінявшись у сер. 80-х рр. Х ст. посольствами з Германією. [6;с. 27] В історіографії склалася думка ніби однією з причин неприйняття Володимиром Християнства західного обряду було те, що західна християнська церква здійснювала значний вплив на світську владу, а однією з причин зміни віри було, нібито, намагання зміцнити свою владу, підпорядкувавши церковну організацію. Такі висновки абсолютно не можуть відповідати дійсності. Як зазначав В. Косик: «Київські князі не втручалися у церковні справи і не бажали підпорядкувати собі церкву, щоб зробити з неї інструмент світської політики і влади князя», хоча в них і існувала реальна можливість це зробити [4; с.77].

Здійснення тісних контактів з країнами Західної Європи частково стримувалась (обмежувалась) географічною віддаленістю. Хоча територіально між ними лежали такі ж католицькі країни (Польща, Угорщина) та вони не були потенційними союзниками Русі, оскільки ще не зміцніли в державно-цивілізаційному аспекті. Тому, як ми бачимо, близькі взаємини із Заходом виникають лише в ХІ ст. і пов’язані насамперед з матримоніальною політикою руських князів.

Російські історики відзначають, що лише в ХІ ст. « Русь у своєму політичному житті була значно більше зв’язана із Західною Європою, ніж з Візантією і балканськими слов’янами». [ 4; с.78 ] А до цього спостерігалась протилежна тенденція. Тому на час прийняття Християнства Західна Європа не була реальним союзником для Русі.
Проте мабуть найцікавішими з точки зору можливості та перспектив і аналізу джерельної бази залишається можливість прийняття ісламу з Волзької Булгарії.

В політичному плані більшість арабських держав того часу не були міцними об’єднаннями, проте вони були економічно могутнішими за європейські. [1; с.56] Саме тому Русь з мусульманським світом поєднували насамперед торгові зв’язки. Арабські джерела повідомляють про торгівлю з руськими купцями уже в ІХ ст.

Деякі арабські автори ІХ – Х ст. (Ібн Фадлан, аль Масуді, Ібрагім Ібн Якуб, Ібн Місквайг) вели мову про існування інтенсивних торгових зв'язків між русичами з одного боку та арабами й іншими мусульманськими народами із іншого. Існування таких зв'язків підтверджується знахідками скарбів срібних арабських дирхемів та перських монет на Русі і в Прибалтиці. [5; с.53] Арабські, перські, вірменські, сирійські джерела повідомляють про кілька військових походів русів в прикаспійські області. [1; с.59] Більшість із них відбувались після укладення договорів з Візантією, що свідчить про те, що Візантія залишалась для русі основним “економічним партнером”. [5; с. 54, 59] Цей факт можна також пояснити частковим поширенням Християнських ідей в давньоруському суспільстві наприкінці ІХ – сер. Х ст. «Князь український Ігор добре вже зрозумів вагу нової віри і тому, здається, став християнином; так само християнкою стала й жінка його Ольга » [7; с.111] . Хоча з твердження, що Ігор прийняв християнство можна не погодитись.

Щодо самого факту хрещення Русі, арабські джерела не знаходять спільної думки. Частина з них (Ях'я Антіохійський , Абу Шуджа' ар-Рудаві, Ібн аль-Асір , аль-Макін) дотримуються хрестоматійного викладу фактів русько-візантійських відносин того часу і походу на Корсунь.
Інша частина хроністів пізнішого часу (аль-Марвазі, аль-Масуді, Мухамед Катіб, Мухамед' Ауфі, Шакрулла ібн Шихаб) повідомляють унікальні в своєму роді відомості, які, однак, не несуть глибокої достовірності.
Зокрема Марвазі повідомляє, що руси ще раніше прийняли Християнство, але були незадоволені через заборону вести священну війну. Тому правитель русів, який носив титул Буладмир, відправив чотирьох послів до хорезмшаха нібито з метою запровадження ісламу. Хорезмшах відправив до русів імама, після чого ті стали мусульманами. [2; с.233-234]

Сприймати свідчення Марвазі буквально, як це робить О.Пріцак, [8] не можна. Ці повідомлення можуть лише доводити факт здійснення русами посольств з метою “випробування віри”. Ціль здійснення дипломатичних посольств могла бути перетрактована хроністами не як бажання ознайомитись, а як бажання прийняти іслам. Оскільки ці джерела досить пізні, то й послідовність подій могла втратитись, чи то спеціально змінитись істориками і “відсилання на Русь імама” – це посольства 986 р. проповідників віри на Русі. Про недостатню поінформованість арабських істориків свідчить і те, що ім'я правителя вони сприймають як титул.

Значна кількість арабських дослідників підтверджують прийняття ісламу, однак це не може бути доказом його достовірності. Оскільки, по-перше: жоден з них не був сучасником подій; по-друге: зважаючи на те . що повідомлення самих істориків відділені у часі і спираючись на особливості Східної історіографії. можна припустити , що як і в більшості випадків кожен наступний середньовічний дослідник використовував свідчення попереднього, не вдаючись до їх аналізу. Сам Марвазі використовував окремі свідчення Ібн Русте та Гардізі. [2; с.233]
Вцілому, приймати віру від Волзької Булгарії, як і від хозарів, недоцільно, виходячи з їх політичного становища: обидва державні утворення були переможені ще батьком Володимира, про що вже згадувалось.
Отже єдиним реальним союзником для Київської Русі залишались християнська Візантія.
Київську Русь з Візантією пов’язував довгий період економічної «співпраці», міцні соціокультурні зв’язки.
Коли державною магістраллю Русі стала система Волхов – Дніпро, то це вже визначало , що ми будемо не мусульманами , не іудеями, а християнами і обов’язково східного обряду. [15; с.36]

Ці міждержавні взаємини настільки вкоренились в суспільній свідомості, що давньоруське суспільство не уявляло свого існування окремо від грецького [12; с.2]. Тісні зв’язки Русі з християнськими країнами забезпечили прийняття русами Християнства грецького обряду [10; с.48]. Князь, звичайно, міг прийняти будь-яку віру але соціум не сприйняв би її. Згадаймо лише про невдалу діяльність католицької місії Адальберта за часів правління княгині Ольги. Місія не знайшла широкої популярності не через те, що була католицькою (протиріччя між католицизмом і православ’ям не були ще настільки глибокими, а для язичницької Русі ці відмінності були невідчутними і несуттєвими), а через те, що була німецькою, отже «антивізантійською» – ворожою.
Саме тому Русь умовно обрала Візантію своїм «стратегічним партнером», закріпивши це партнерство прийняттям християнства, династичними зв’язками та безумовну укладенням нового договору щодо співпраці. Договір про військову допомогу, на який вказує частина дослідників, міг бути підписаним і після хрещення Русі.
Доказами виходу Русі на новий етап зовнішньої політичних зв’язків з Візантією можуть слугувати такі факти:
 Припинення на відносно тривалий період (кін. Х – сер. ХІ ст.) військових сутичок з Константинополем(похід 1043 р. був зумовлений, головним чином, переорієнтацією зовнішньої політики Русі на країни Західної Європи);
 Торгові угоди довгий час не переглядалися, що свідчить про взаємне їх дотримання, спричинене більш тісною співпрацею;
 Русь Християнська надає військову допомогу Візантії у боротьбі з повстанцями, така допомога передбачалась і за договорами 911, 945, 971 років, але практично жодного прикладу її надання згідно договору не зафіксовано, хіба що крім походу Святослава на болгар у 967 році хоча причини цього походу досить суперечливі;
 Німецький церковний хроніст Тітмар Мерзебурзький досить негативно описував постать князя-хрестителя. Таке ставлення було зумовлене «відмовою» німецькому католицизму на користь візантійського православ’я [2; с.318-319].

Вступити в шлюб з царицею – означало добитись визнання свого власного високого положення. Цей шлюб відкривав перед Володимиром можливість надати більшої законності своїй владі, коли в нього з’явився син і наслідник імператорського походження це стає предметом заздрощів інших правителів півночі. Приховане почуття образи випливає на поверхню в написаній дещо пізніше саксонській хроніці. [13; с.241] Тут мається на увазі саме «Хроніка» Тітмара Мерзебурзького.

Омелян Пріцак у своїй праці «Походження Русі» зазначає, що в другій половині ІХ ст. Київ і територія нинішньої України З’являються на історичній арені. Поштовхом для цього стало перетворення Константинополя на економічну столицю Євразії після перемоги над арабськими флотиліями, зокрема в битві при Майяфарікін (863 р.) … Після походу русів на Константинополь 860 р. було торовано шлях «із варяг у греки». Київ перетворився у середині Х ст. на перспективного супутника нової економічної столиці світу – Стамбула, тобто Константинополя [5; c.99]. Як бачимо, дослідник ставить наголос саме на економічній співпраці двох країн.
Із свідчень джерел бачимо, що поява матримоніальних дипломатичних зв’язків припадає на час правління князя Володимира і набирає обертів з прийняттям Християнства.

Існують повідомлення, що Володимир-християнин отримав титул «василевс» (фактично – імператор), ставши в один ряд з константинопольськими правителями. Незважаючи на всю могутність дохристиянської Русі, у свідомості сусідніх цивілізованих країн вона залишалась варварською напівдержавою. «Християнізацію» східних слов'ян стали пов’язувати з переходом їх від варварства до цивілізації. [3; с.25] Володимир же офіційно охрестив її як «Русь-імперію». Отримання слов’янською державою нового статусу підштовхнуло сусідів до укладання політичних союзів, закріплених шлюбами. «Принятие христианства из Византии, скрепленное браком с представительницей императорского дома, подняло между¬народный престиж Древнерусского государства. Коренным об¬разом изменился международный статус Древней Руси. Об этом свидетельствуют многочисленные династические браки княжес¬кого рода на Руси практически со всеми королевскими домами Западной, Центральной и Северной Европы» [3; с.28]

Якщо в сучасному світі символом близьких міждержавних контактів є союзи, які формуються за військовими або ресурсними інтересами, то в часи Середньовіччя, маючи колосальний вплив практично на всі сфери життя суспільства, саме релігія виступала таким об’єднуючим чинником (Арабо-мусульманський блок, Священна Римська імперія, а також Візантія з підконтрольними християнськими країнами). Єдина віра породжувала і політичну єдність з тією лише відмінністю, що в одних випадках ця єдність більш юридично оформлювалась (Західна Європа), а в інших трималася на міцній традиції.

Отже, ми з погляду тисячоліття можемо розглядати акт хрещення Київської Русі не лише як релігійну, а й як досить важливу політичну акцію, не применшуючи його культурно-цивілізаційного значення. Запровадження Християнства – це не лише зміна язичницької віри та запровадження єдиної державної релігії, насамперед це вихід на новий етап зовнішньополітичного розвитку. Для середньовічного літописця ж на першому плані стояло лише висвітлення подій в ідеологічному аспекті. Київські князі, «ідучи в ногу» зі змінами політичної ситуації в Європі, уміли правильно обрати вигідного партнера для своєї держави. Як бачимо, Володимир здійснив своєрідний «вибір без вибору», який був продиктований часом і геополітичним становищем у світі. Проте цей вибір виявився, імовірно, найбільш вдалим для всього подальшого розвитку східнослов’янських земель. Християнство грецького обряду дозволило Київській Русі, з варварського, відсталого племінного об’єднання, перетворитись у східнослов’янську імперію і повноцінно ввійти до когорти провідних європейських середньовічних держав .

Література:

1. Введение Христианства на Руси. – М.: Мысль, 1987.
2. Древняя Русь в свете зарубежных источников. // под ред. Е. А. Мельниковой. – М., 2000.
3. История Отечества: учебное пособие для студентов вузов / Отв. ред. проф. Н. В. Шевелев. – Ростов н/Д. 2007
4. Косик В. Про шляхи розвитку церкви в Україні і Росії (ХІ – ХVІ ст.) // УІЖ – 1993 №2
5. Кралюк П. Чи приймав князь Володимир Святославич Іслам? // Людина і політика 2004 №5
6. Нариси з історії дипломатії України // під ред. В. А. Смолія. – К., 2007.
7. Огієнко І. Хрещення українського народу // Київська старовина. – 1992. - № 2
8. Пріцак О. Походження Русі. Т.1. – К., 1997
9. Рапов О. М. Русская церковь в ІХ – первой трети ХІІ в. – М., 1988.
10. Тихомиров М. Н., Дмитриев С. С. История СССР. Т.1. С древнейших времен до 1861 года. – М., 1948
11. Толочко П. Київська Русь. – К., 1996
12. Толочко П., Толочко О.Хрещення Русі // Історія України. 2000 №10
13. Франклин С., Шепард Д. Начало Руси. 750 – 1200. – СПб., 2000
14. Фурман Д. Е. Выбор князя Владимира // Вопросы философии. 1988 №6
15. Христианство на Руси // Знание-сила.- 1988 № 8