Вступ
Кожна нація має свій закон, свою власну правду й повинна лише їй коритися
Др. Дмитро Донцов „Націоналізм“
Актуальність. Велика кількість літератури присвячена тлумаченню національної ідеї, української нації і змісту українського націоналізму доступна широкому колу читачів. Але плюралістичний характер публікації, висунення чисельних теорій і версії не зводяться до сутності зазначених вище понять, що не формують а деформують уявлення . Як наслідок довільне тлумачення фактів, ідей і практики державотворчих змагань піддаються навмисній фальсифікації, перекрученню історичної дійсності, неправомірного аналізу фундаментальних доктрин українського націоналізму. Зокрема, чи не найбільшої фальсифікації зазнала ідея Українського Націоналізму доктора Дмитра Донцова, яка маже протягом століття була фундаментом боротьби Українців за власну Самостійну Україну.
Організація Українських Націоналістів виступає як гарант національної ідеї – Самостійна Держава. Світогляд, мета боротьби ОУН (попередні досвід УСС, УВО) формувалося саме під впливом ідеї Д. Донцова, яка розрахована не лише на окремий період чи етап боротьби, а передбачає в своїй основі спирається на українські традиції у розбудові держави, формуванню системи моральних цінностей, відродженню історичної національної слави, що є особливо актуально у зв’язку з переходом від радянської епохи до европейського способу життя.
Об’єктом дослідження вплив науково-теоретичної спадщини Дмитра Донцова на формування ідеології Організації Українських Націоналістів і значення його ідеології для сучасної нації і політики.
Предметом дослідження є Український Націоналізм Дмитра Донцова, основні складові цієї доктрини у порівнянні з іншими концепціями українського націоналізму і української ідеї.
Мета дослідження полягає у порівнянні і визначенні серед націоналістичних теорії, тієї доктрини, яка стала фундаментом ідейної боротьби ОУН і визначення актуальності цієї доктрини для сучасної нації і політики.
Завдання дослідження передбачає:
— встановлення принципового джерела формування ідеології ОУН через порівняння чотирьох теорій українського націоналізму, які могли визначати цілі і мету діяльності ОУН.
— апробація існуючих теорій українського націоналізму до практики державотворчих змагань, зокрема Український Націоналізм Дмитра Донцова.
— визначення актуальності ідей Дмитра Донцова для сучасної української нації і політики. Характеристика основних державних напрямків політики і завдання української нації виходячи з основ українського націоналізму.
Методологічна основа дослідження являє собою поєднання філософської думки І.Канта і методи дослідження у сфері націоналізму Р.Шпорлюка. Трансцендентальна логіка І.Канта дозволяє безпосередньо встановити ідеологічну підставу боротьби за українську державність одного і тільки одне джерело формування цієї ідеології. Одним із правил трансцендентальної логіки є: для кожного трансцендентального положення можна знайти лише один-єдиний доказ [22; 446-448]. „Cuilibet subjecto competit praedicatum ipsi identium“ – будь-якому суб’єкту притаманний тотожний йому предикат [23; 101]. Тобто, перевірка твердження чи є саме Націоналізм Дмитра Донцова основою ідеологічної підстави боротьби ОУН і УПА за Самостійну Україну. І разом з тим Український націоналізм Дмитра Донцова чи є суттю національної ідеї сучасної нації і політики.
Дослідження Р.Шпорлюка Комунізм і Націоналізм: Карл Маркс проти Фрідріха Ліста“ являється головним категоріальним апаратом у висвітленні націоналістичних доктрин, які претендують на українську національну ідею.
Дмитро Донцов – доктор правознавства, український вчений, систематизував, структурував на основі українських традицій національну ідею.
Нація — скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу [15; 394]. Визначення, яке дав Дмитром Донцов в своєму націоналізму є вихідною точкою в системі традиційної української державної думки. Дмитро Донцов склав загальну схему розвитку української нації, національної ідеї, держави на основі українських традицій. В основу цієї схеми увійшли наукові дослідження з формування української нації („Дух нашої давнини“, „Націоналізм“, „Хаос сучасності і молодь“), української державності (“Історія розвитку української державної ідеї“, „Підстави нашої політики“, „Де шукати наших історичних традицій“), а також змісту національної ідеї („Правда прадідів велика“, „Дві літератури нашої доби“, „Незримі скрижалі Кобзаря (містика лицарства запорозького)“, „Клич доби“).
Підставою упорядкування і систематизації підстав українського буття стала спадщина Г.Сковороди, М. Гоголя, Т. Шевченка, І.Котляревського, О.Стороженка, Лесі України, Олени Пчілки. Практичним результатом національного світогляду Д.Донцова є створення Українських Січових Стрільців, під впливом ідей Українського Націоналізму формувалася Організація Українських Націоналістів і Українська повстанська армія як гарант української державності. Серед історичної науки цю тезу підтримають В.Великочий та Б.Гаврилів [2; 15], Г.Гордасевич [3; 20], Г.Касьянов [21; 319], В. Рог, [12; 5], О.Баган [15; 57], С.Квіт [24; 180], А.Кентій, В. Лозицький [19; 10] та інші.
Про важливу роль світогляду Д.Донцова для національної ідеї зазначав полковник Є.Коновалець – творець УВО і ОУН. На ідеології Дмитра Донцова виховувалося українська інтелігенція: Євген Маланюк, Олена Теліга, Ю.Клен, Л.Мосендз, Олег Ольжич. Літературна спадщина за роки перебування головним редактором Літературно-Наукового вісника маємо величезний матеріал з історії України. Др. Дмитро Донцов у своїх публікаціях і статтях чи не єдиним запозичував досвід західноевропейської філософської і наукової думки, поєднуючи із українськими традиціями для всебічного розкриття процесів і явищ як минулого так і майбутнього.
До наукових дослідження спадщини можна віднести О.Бочковського, який у своєму трактаті „Вступ до націології“ розглядає Дмитра Донцова як ідеолога українського націоналізму ідеї якого відрізнялися від „націоналізму минулого століття [1; 299]. С. Квіт у монографії „Дмитро Донцов: Ідеологічний портрет“ в якій автор Українського Націоналізму розглядається як теоретик національної ідеї і публіцист (редактор журналу „Вісник“) [24].
Окрім теоретичної роботи Дмитро Донцов займався активною політичною діяльністю. Про це свідчить щоденник, який вівся від 29 травня 1918 до 9 лютого 1919 років. Д.Донцов очолював телеграфне агентство [13; 1918]. Висока повага і авторитет демонструється через можливе призначення на посаду міністра закордонних справ [15; 42]. У близьких стосунках перебував із Є.Коновалцем, саме за безпосереднього піклування коменданта УВО, щоб Дмитро Донцов очолив найавторитетніший журнал „Літературно-Науковий вісник„ („Вісник“) [15; 49]. Дисертаційні дослідження присвячені проблемі: „Дмитро Донцов як ідеолог і теоретик українського націоналізму“ І.Шліхти; „Дмитро Донцов і „Літературно-науковий вісник“ (“Вісник“) на тлі розвитку української літератури і журналістики 20-х 30-х років. Ідеологічні, естетичні та організаційні принципи“ С.Квіта.
Ідейно-теоретична спадщина і система національної ідеї стали визначальними у формуванні програми боротьби ОУН, а в перспективі УПА. Зміст системи українського націоналізму ґрунтується виключно на українських засадах з використанням європейського досвіду, науки і світогляду.
Ідеї Дмитра Донцова є актуальним на сьогоднішній день хоча б з огляду чинної національної ідеї, яку намагаються штучно створити швидким способом. Унікальність Чинного Націоналізму Д.Донцова полягає в його традиційності і практичності. Приклад участі українців в першій світовій війні не за якусь імперію, а за Українську державність; бойові кампанії Українських Січових Стрільців; практика виховання молоді Української Військової Організації та ідейне підґрунтя Організації Українських Націоналістів; боротьба за Українську Самостійну Соборну Державу Українською Повстанською Армією. Націоналізми, які створювалися впродовж ХІХ-ХХ століття (Кирило-Мефодіївське братство, націоналізм М.Драгоманова, М.Міхновського, М.Сціборського, І.Лисяка-Рудницького та інші), не мають з Ідеєю нічого спільного окрім назви.
Наукова новизна полягає у дослідженні ідеологічних праць Дмитра Донцова періоду 50-80 років ХХ століття, що становлять цінні матеріали для визначення завдань сучасній Української нації і політиці. Розгляд ідеології Дмитра Донцова як цілісного, самодостатнього світогляду, який ґрунтується на традиційній науковій думці, досвіді европейської філософії, соціології та досліджень у сфері націотворення і націогенезу. Український Націоналізм розглядається не як тенденційний прояв чи реакція на політичну кон’юнктуру, а як світосприйняття історичного, культурного і політичного розвитку української нації. Автор переконаний, що ідеї Українського Націоналізму доктора Дмитра Донцова, як домінуюча доктрина ХХ століття у боротьбі за Українську Державу є абсолютно актуальною, і важливою з огляду сучасного становища української нації і політики України. Вперше Націоналізм Д.Донцова розглядається як українська національна ідея.
Практичне значення дослідження полягає у використанні додаткового матеріалу з курсу історії України, зокрема періоду ХХ століття.
Структура роботи. Наукова робота складається зі вступу, трьох розділів, кожен з яких містить по два підпункти, загальних висновків, списку використаної літератури, додатків.
Розділ І Національна ідея Дмитра Донцова
Головною умовою будь-якої національної ідеї є використання традиційних авторів цієї ідеї. Пошук оптимальних форм умов існування властивих тільки українській нації, необхідно шукати в українській історії і традиції. Національна ідея – передача з покоління в покоління поглядів на світове завдання нації та її роль поміж іншими народами, погляди які є загальним добром нації, котрими вона живе і з утратою котрих вона гине –Підстави нашої політики [15; 140].
1.1. Українська нація
На сьогоднішній день існує багато дискусій, які порушують тему походження української нації. У книжці „Дух нашої давнини“ Д .Донцов ілюструє, що духовне фізичне обличчя народу залежить передусім від його расової субстанції, так само як від історія цього народу, світу його історичних традицій [6; 219]. На Україні представлено чотири психофізіологічні типи, що формують українську націю і, відповідно, українську історію: норідйський, медитеранський (середземноморський), динарський і остійський. На підтвердження даної теорії існує др. Д.Донцова великий масив наукової літератури.
Протягом нашої історії, кожний з цих культурних впливів перебував і складав основу майбутньої української нації. Зокрема, прихід варяги на Русь дозволило стабілізувати ситуацію, яка склалася внаслідок постійних міжусобиць. Культурний вплив варягів (нордійців) дало змогу розвинути бойові традиції українців, державницький характер [26; 97]. До психологічних прикмет відносимо державотворчі амбіції, правдолюбність, сила волі витривалість, здоровий осуд, любов до порядку, презирство до базарного крику і пліток, впевненість у собі; не піддається забобонам, недоступний духові юрби, ворожий панібратству, скупий на слова, нетовариський, замкнений у собі, вміє панувати над настроями, уникає вульгарного, вміє командувати, холодний до чужих [6; 230-236] .
Євген Маланюк навів достатньо аргументів, щоб бачити безпосередній зв’язок варягів з українською традицією.
Південний медитеранський (середземноморський) цивілізаційний вплив через торгівлю з грецькими містами-колоніями північного Причорномор’я і самою Грецією. Українська культура здавна формується на великому шляху „із варяг у греки“ [18; 303]. Запальні, пристрасні, довго не думають, бажають змін, винахідливі, талановиті, природжені революціонери як ірландські фенії, італійські карбонарі, українські отамани чи революціонери; романтики й ідеалісти. Чудові промовці і проповідники, віддані мистецтву та поезії, духовні. Ця раса неспокійна, енергійна та завзята [6; 228-229].
Академік Мирослав Попович розглядає Україну як східний фланг европейської середземноморської культури [29; 717], тим самим підтверджуючи про вплив східного (остійського типу) на формування національної вдачі (менталітет) українців. Разом з тим М.Попович зазначає, що Україна не є синтезом між Европою і сходом [29; 717] Характеризується цей тип як психологічно безтенденційні, без гасла, симпатизують людям, які сидять на двох кріслах; не визнають ні гострої думки, ні оформленого почуття, на них важко розраховувати; в науковій роботі надає перевагу опису, а не конкретним висновкам. Його праця середньої, пересічної якості, йому властиво лаятись під час суперечок; відсутність сили характеру, прив’язаність до земного достатку. Такі люди вульгарні, завжди знаходяться в товаристві отари. Мета остійця — стремління до матеріального; політичному житті мрія державна допомога, пенсії, соціалізм з бюрократизмом; у суспільстві він намагається понизити все, що пнеться догори. Ненавидить талановитість, геніальність, індивідуальність. Їх вирізняє комплекс нижчості, ненависть до всього, що над ним. Він — спекулянт, аферист, легко переорієнтовується в політичному процесі, готовий служити будь-якій силі; входить до тієї партії, яка має найбільшу чисельність. Остійці — це підрядні урядовці [6; 222-228].
Четвертий динарський – тип хлібороба і вояка; проф. Щербаківський дав опис цьому культурному прояву в національній поведінці. Притаманні їм крайності – любов або ненависть, хоча співучі та веселі, відважні, мають почуття гордості, честі та войовничістю (в обороні), прив’язаності до краю, плекання свого стилю життя, звичаїв, хатніх прикрас, народного мистецтва, особливо включаючи спів. Динарці природжені вояки з вибуховою вдачею, вразливі, але й добродушні. Типовими динарцями в літературі є Тарас Бульба Миколи Гоголя, Еней з „Енеїди“ І.Котляревського; Б.Хмельницький, динарець відповідає полтавському типу. Динарець — це вояк і хлібороб. [6; 229].
У творах українського письменника, історика Миколи Гоголя читаємо про антропологічні описи героїв романів. Необхідно зазначити, що проф. Петербурзького університету Микола Гоголь дав чіткі характеристики зовнішнього (антропологічного) виду і зробив аналіз психічної вдачі образів ще у ХІХ столітті – за століття до появи сучасних расових теорій [12; 55].
Отже, український національних характер формувався під впливом чотирьох чинників залежно від періоду в історії, що і забезпечив подальший розвиток української нації. Схема запропонована Дмитром Донцовим відповідає сучасним результатам дослідженням українських вчених, що свідчить про практичність застосування саме цієї системи для вивчення джерел формування української нації.
Другою важливою підставою у визначенні поняття нації є її світогляд. Виходячи із чотирьох психічних факторів представлений на Україні, Дмитро Донцов розмежовує дві протилежні національні натури. Власне існує дві України з двома різними культурними цінностями, але обидві вони складають українську націю. Найкраще продемонстровано відмінність цих „двох Україн“, двох пород людей, двох ментальностей в збірці „Дві літератури нашої доби“. Тому і різні барви українського світу для провідної верстви і для плебса. Люди провідної верстви люблять Україну великого минулого, героїчного теперішнього і блискучого майбутнього, Україну не страждальників, а тих, що „караються, мучаться, але не каються ні в житті ні в поезії. [4; 123].
Розрізнення двох типів свідомості українських людей присутнє в творах, під різними назвами але з одним змістом: провансальці, драгоманівці, (в „Націоналізмі“), плебеї („Дві літератури нашої доби“, „Дух нашої давнини“), „гречкосії, свинопаси“ запозичені з творчості Тараса Шевченка.
Євген Маланюк дав опис другій частину. Малорос – тип національно-дефектний, скалічений психічно, духовно, а в наслідках часом і расово. Завдяки такому, а не іншому перебігу історичного процесу на нашій землі тип малороса став масовим, і що найгірше традиційним [26; 221]. За гетьманування І.Виговського і в подальшій Руїні українське малоросійство стає чинником політичним і виходить на арену історії. Підсумовуючи Є.Маланюк звертає увагу, що то не москвофільство або якесь іще „фільство“, а неміч, хвороба, внутрішньо національне каліцтво [26, 222-223].
Для конкретизації малоросійство можна ототожнити із Драгоманівщиною і соціалістичним ідеалом. Властивостями цього явища є категорії представлені у першій частині „Націоналізму“: примітивний інтелектуалізм, „науковий“ квієтизм, хуторянський „універсалізм“, матеріалізм (лібералізм, демократизм, пацифізм, партикуляризм, анархізм) і антитрадиціоналізм.
Протилежністю малоросійству є „мазепинство“ [26, 228], — „петлюрівщина“, „бандерівщина“ — є ліком на малоросійство, рівносильна Державності. Євген Маланюк наводить практичні прояви малоросійства на прикладі отаманщини і махновщини періоду 1918-1919 років.
В українській літературі протистояння двох типів національної свідомості зустрічаємо на прикладі: Миколи Гоголя і Пантелеймона Куліша стосовно існування України в кордонах Російської держави. Микола Гоголь доводив, що Україна відокремилась від Московії ще під час Золотої Орди як політично, так і культурно [12; 54]. Протистояння Тараса Шевченка і Михайла Драгоманова стосовно визначення змісту поняття нація: для Т.Шевченка це – певна духовна цілість, психічна спільнота, і водночас найбільш дійсна, реальна річ на світі; для М.Драгоманова – це сукупність зверхніх відмінностей, наприклад мова, важливіше ніж світогляд. Тобто для таких різниця між китайцем і англійцем полягає у кольорі шкіри „Шевченко і Драгоманов“ 1938 рік [4; 36]. З одного боку І.Котляревський, О.Стороженко, Леся Українка, Олена Пчілка з іншого В.Винниченко, В.Сосюра, М.Рильський т а інші представники радянської літературної школи. Для розпізнання другого типу в літературі можна використовувати такі категорії як: декадентське розуміння краси, епікурействі, мистецтво заради мистецтва. Є дві України: Україна щасливих „гречкосіїв“, Україна „бідних невольників“, і Україна ХVІІ віку і Гетьманщини, старої князівської Руси „Криза нашої літератури“ 1923 рік [4; 67].
Третім моментом характеристики, який випливає з двох попередніх є ієрархія в суспільстві – порушення якої веде до розпаду природного порядку і законів, що невідворотно веде до занепаду суспільства. Підставою до цього стала філософія Григорія Сковороди [6; 93], що передбачає „споріднену працю“ людини тільки до тієї праці, в якій вона стане щасливою. Таким чином вибудовується самодостатнє суспільство – нація. Порушення цих відносин – заміщенням одних осіб іншими неминуче призводить до конфлікту, а на державному рівні втратою державності. Таким чином місце державного управління мають займати люди, які мають до цього природній нахил і здібності. Твердо стояла на ногах козацька держава, поки вели її Хмельничани, Кричевські і Богуни, які навіть гаразд не тямили, якому режимові служили: республіканському чи монархічному [4; 125].
У статті „Санчо-Панца в літературі і в життю“ чітко визначив попередню тезу: „У нас думали, що всі наші нещастя, це або з причин зовнішніх, або кепського внутрішнього устрою, форми правління тощо. Тим часом – правдивою причиною упадку народів і держав від Плутарха до наших днів було і є: розклад правлячої еліти [4; 124].
Бути сильним для нації означає мати усі елементи нації: територію, людність, владу [10; 103]. Поразка державотворчих змагань 1917-1920 років стала результатом некомпетентності провідної верстви соціалістичного спрямування (М.Грушевський, В.Винниченко), ідеї якої були ворожі українській нації, а отже й українській державі. Відтак соціалістичні ідеї не мали нічого спільного з національною ідеєю. 1.2. Український націоналізм
Національна ідея лиш тоді увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обидві частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий абстрактно виведений та їй накинутий… — „Націоналізм“ [15; 411].
Український націоналізм в своїй основі має головну мету — самостійна Україна. „Соціально, економічно, культурно і політично Україна має бути сама собою, не частиною цілого – ось є проста програма націоналізму“ („Невільники доктрин“ 1928, ІХ) [4; 90] У „Підставах нашої політики“ др. Дмитро Донцов відрізняє „культурну“ націю від „політичної“. До засад внутрішньої державної політики належать:
— Принципами політичної нації є: недопустимість ніяких інших націй, що претендували б на вищість над політичною непідлеглістю; обстоювати права нації не проти режиму, а проти агресивних намірів інших націй; той хто не розуміє цих принципів бореться лише за інтереси однієї верстви, а не за політичні ідеали нації [15; 165].
— Засада примат зовнішньої політики над внутрішньою, або підпорядкування останньої першій. Внутрішні реформи, урядження, принципи, що захитують незалежність нації назовні мусять без жалю викидатися на смітник [15; 166].
— „Українці – це ні люд, ні нарід, це нація, нація політична … головною ціллю нашої політики національно-державний, а не національно-культурний ідеал. Нація, що цього не розуміє, задавлена лише в культурній цінності, – засуджена скорше чи пізніше на смерть“ [15; 165].
У роботі „Де шукати наших історичних традицій“ Дмитро Донцов пропонує схему за шаблоном якої розглядається історія України. Вихідною точкою, як зазначалося вище, є поділ на „лицарів“ і „свинопасів“ (термінологія Тараса Шевченка), поділ на панів і плебеїв. Цей поділ не є класовим, соціальним, є лише психологічним, типологічним. Бо кожен народ представляє в певній хвилині його провідна верства [5; 89]. Таким чином історія нашої держави розглядається через боротьбу двох типів. Для прикладу: обрання нового Гетьмана після смерті Богдана Хмельницького, Чорна рада в Ніжині, боротьба самостійників проти ідеології соціалістичних партій Центральній Раді, розкол ОУН на „мельниківців“ і „бандерівців“; на сучасному етапі створенні парламентських коаліцій йде протистояння між плебеями вихованих на радянському світогляді.
Практику державного будівництва у збірці статей „Клич доби“ ілюструє др. правознавства Д.Донцов на державних моделях Англії, Франції, Німеччини і Росії. Популярні ідеї такі як інтернаціоналізм або імперіалізм, вчений розглядає як такі, що не існують. Тобто інтернаціоналізму немає, а є лише націоналізм, вужчий і ширший, оборонний і агресивний, той, який хоче організувати власний нарід, і той що чується на силах організувати світ, континент або його частину. Після невдалих універсалістичних спроб Англії, Франції, Німеччини й Австрії західна Европа еволюціонує в бік націоналізму [10; 83-105]. Оперування поняттями імперіалізм й інтернаціоналізм можна застосувати до часів існування Риму й Картагену, при чому у тому самому сенсі, як і в ХІХ столітті „Що таке інтернаціоналізм“ [10; 99].
Принциповою підставою українського націоналізму є розрізнення проводу і маси. У статті „Philosophia Militans“ зазначено, що єдність нації творять на статичні сили, лише динамічна сила – активний динамічний рух меншості – яка надихає ним масу [10; 49]. Про роль активної меншості робиться акцент у „Націоналізмі“. Ініціативна меншість має накидувати масам шлях до поставленої мети. Якщо провідна верства (або активна меншість) не може організувати і підпорядковувати маси для досягнення, то такий рух не матиме ефективного напрямку. Ініціативна меншість є підставою майже будь-якого суспільного процесу, спосіб яким перемагає ідея [15; 388].
Разом з тим. Біда тому проводові, який замість бути виразником традицій і стихійної волі нації старається накинути їй довільно видумані ним, абстрактні цілі, що здаються йому гарними і мудрими; біда тій ідеології, що черпає своє вірую і накидає його масі не на даній реальності і психіці своєї спільноти лише на відірванім розумуванню чужинських „месій“ „Роздвоєнні душі“ [4; 88].
Продовження буде.
|
