Кавунник В., Москаленко О. Ю. Причина поразки державотворчих змагань 1917-1919 років Стаття побудована на основі опублікованих архівних матеріалів, які ви-дані інститутом археографії та джерелознавства присвячених будівництву української армії [1]; фундаментальної праці „Історії українського війська“ [2]; дослідженням присвяченим міжнародним відносинам України [3], підручників [4] і посібників з міжнародного права [5]. Вплив зовнішніх і внутрішніх факторів на розвиток Української Народної Рес¬публіки є головними критеріями для визначення існування української дер¬жавності як такої. Історіографія присвячена проблемі: існування власних збройних сил 1918-1920 роках, а також визнанню на міжнародній арені право¬суб’єктності Україн¬ської Народної Республіки, має суперечливий характер. У встановленні безпосередньої причини поразки державотворчих змагань вико¬ристовується методологія українського націоналізму — доктора право¬знав¬ства Дмитра Донцова — на принципових ідеях якого формувався легіон Січо¬вих Стрільців; Організація Українських На¬ціоналістів, Українська Повстанська Армія; практичним результатом доктрини є вікова боротьба за українську са¬мостійність, як наслідок маємо державу Україна. Доктор Дмитро Донцов пер¬ший, хто на¬уково-практично, на основі досвіду української державності і традицій¬ної української політичної думки (філософські під¬стави Григорія Сковороди [7], правда козацька у Миколи Гоголя, лицарство українське Та¬раса Шевченка, провідна верства Івана Котляревського, тип запорожця Олек¬си Стороженка [6], а також використання західноевропейського досвіду будівництва держави), схарактеризував національну ідею самостійності України як у культурному так і політичному змісті. У роботі концентрується увага на об’єктивних (міжнародна ситуація в Ев¬ропі, перша світова війна, творення української держави та її гаранта – війська, украї¬но-більшовицька війна) та суб’єктивних (провідна соціалістична верства в державі, як головна причина поразки державотворчих змагань 1918 року, відпо¬відно до національної доктрини українського вченого Дмитра Донцова) крите¬ріях визначенню існування держави, її гаранта війська і зовнішньої право¬суб’єктності. Не розглядаються у роботі причини та наслідки Брестського договору, оскільки метою є відображення альтернативності державного вибору між Антан¬тою та Центральними державами, який постав перед владою Української Народної Республіки 1917-1918 років. Разом з тим, доводиться дієвість існу¬вання іншої верстви з іншим підходом до розв’язання проблеми (Симон Пет¬люра, Євген Коновалець), яка, не перебуваючи при владі, самочинно організо¬вувала державне будівництво: формування війська і оборона УНР від більшовиз¬му; за доби Директорії встановила зовнішні відносини з державами Антанти, продовжуючи боротьбу проти Росії. Не претендуючи на однозначне трактування, у статті подається причина поразки з огляду українського націона¬лізму доктора правознавства Дмитра Донцова. Ні на що не здадуться нарікання на „обставини“ і на „ворогів“. Треба передусім глядіти в причини неуспіху, які були в душі самих дієвих осіб великої драми … Дмитро Донцов 1. „Примат зовнішньої політики над внутрішньою, або підпорядку-вання останньої першій“ — Дмитро Донцов Для встановлення юридичного факту існування будь-якої держави необ¬хідно послуговуватися загальноприйнятими теоріями визнання держави на міжнародній арені: декларативною і (або) конститутивною теорією. За деклара¬тивною теорією, визнання незалежності однієї держави іншими є лише конста¬тацією факту виникнення нової держави — держава стає суб’єктом правовідно¬син незалежно від визнання будь-якою державою (проголошення незалежності) [4, 348]. Відповідно до конститутивної теорії, політичний акт визнання є лише попередньою умовою існування юридичних прав нової держави. Саме акт визнання іншими державами створює нову державу, породжує і забезпечує її міжнародну правосуб’єктність — нова держава створюються на підставі згоди вже існуючих держав [4, 347]. Для визначення правосуб’єктності Української Народної Республіки 1917-1919 років слід звернутися до спеціалізованих досліджень з даної про-блеми, зокрема, до „Нарисів з історії дипломатії України“ [15] та „Міжнарод¬них відносини України“ [14]. В цих працях стверджується, що після більшовиць¬кого перевороту законного уряду в Російській державі вже не було і Україна стала незалежною де-факто [14, 139]. Самостійна міжнародна діяль¬ність Центральної Ради розпочалась тільки після проголошення ІІІ-го Універ¬салу, а той факт, що Центральна Рада не визнавала радянського уряду в Петро¬граді від¬кривав можливості для зовнішньополітичної діяльності [15, 319]. Після підписання в Парижі 23 грудні 1917 року англо-французької конвен¬ції стосовно діяльності на півдні Росії, країни Антанти зробили крок до визнання Української Народної Республіки [14, 139]: Англія і Франція відпра¬вили до україн¬ського уряду своїх дипломатичних представників, які передавали українському урядові офіційні акредитивні листи [5, 19]. Українській владі, зок¬рема Францією, передбачалась допомога військовими, технічним і воєнним матеріалом, грошова допомога, якщо Україна продовжуватиме оборонні бої на німецькому фронті [8, 99-100]. Зацікавлення справою української державності країнами Антанти, а піз¬ніше Сполученими Штатами, зумовлене необхідністю втримання Східного фронту проти Центральних держав, для концентрації бойових дій проти німець¬ких військ на Західному фронті. Симон Петлюра хотів створити фронт, який хоч і „був розбитий мілітарно тимчасово“, але „все одно ми виграли б потім по¬літично“. „…„божевільство“, недалекозорість, недержавність наших тодішніх політиків, як-от: Грушевський, Винниченко і абсолютна нікчемність Голубо¬вича, направили наш курс на іншу дорогу … Ми досі покутуємо за цей блуд, бо альянси і досі ще [станом на 1922 рік] не можуть нам забути „зради“ нашої [13, 223]“. Наведений уривок з листа Головного Отамана є доцільним з огляду на висвітлення геополітичної ситуації, яка склалася станом на грудень 1917– сі¬чень 1918 років, що вказує на вирішальну роль участі УНР у участі на стороні одного з воюючих об'єднань у першій світовій війні. Отже, відбулося фактичне визнання УНР державами Антанти: дип¬лома-тичні зв’язки були встановлені ще наприкінці грудня 1917 року, що підтвер-джують сучасні дослідження з української дипломатії. Дискусії в Центральній Раді точилися навколо обрання союзника: Антанти чи Центральних держав. Укладання Брестського договору з Центральними державами, тогочасною соці¬алістичною владою (М.Грушевським і В.Винниченком), автоматично визна¬чило Українську Народну Рес¬публіку ворогом Антанти. В англійській газеті „Westminster“ було опубліковано: „…уряд України зрадив Англію“ [8, 105]. 2. Стан української армії Важливим чинником у внутрішній політиці УНР була проблема ство-рення українського регулярного війська, яке в умовах першої світової війни не передбачалося соціалістичною владою (М.Грушевський, В.Винниченко). 4 груд¬ня 1917 року Москва оголосила війну Україні, 18 грудня Симон Петлюра подав у відставку з по¬сади Секретаря військових справ [9, 93], через неузгодженість державної політики у військовій сфері, і почав самостійно орга¬нізовувати військові частини. Сучасні нау¬кові збірки, публікації, монографії, а також конференції присвячені стану української армії в даний період (грудень 1917-лютий 1918 років), дають підстави стверджувати, що: 1. Військові формування існували: під головуванням Симона Петлюри Гайда¬мацький Кіш Слобідської України, який складали Червоні та Чорні Гайдамаки; Січові Стрільці Євгена Коновал¬ця та Романа Сушка; український полк імені Б.Хмельницького під командуванням Юрія Капкана; артилерійський полк імені Т.Шевченка; Перший український корпус генерала Павла Скоропад¬ського, а також Сердюцькі дивізії [1]. 2. В Україні роз¬горнувся масовий військовий рух, що призвів до україні¬зації колишньої імперської армії [3, 31]. На основі опублікованих архів¬них джерел професором Володимиром Сергійчуком встановлено: українські солдати і матроси, які служили в імперській армії, були опорою Центральної Ради в боротьбі за волю України [10, 321]. Свід¬чення про повернення україні¬зованих військових частин на Україну є спеціальна телеграма за підписом Ле¬ніна і Троцького про недопущення відправлення ешелонів з українізованими військовими частинами з Північного і Західного фронтів, Балтій¬ського флоту, а також з Петрограда, Москви, Самари та інших міст [3, 31]. 3. Боєздатність і дієвість українських військові частини доводиться бо¬ротьбою проти Червоної армії у грудні 1917 – січні 1918 років [1, 147], а тому бачення, що бій під Крутими „був єдиний скільки-небудь політичний бій на за¬хист УНР і Центральної Ради“ [16, 181] — є таким, що не відповідає дійсності — бої велися у напрямку залізничних шляхів Бахмача та Полтави [1, 147-152]. Захист Центральної Ради та оборона Києва у січні 1918 року тривала до підпи¬сання у Бресті угоди з Центральними державами. Після підписання уряд і вій¬ськові частини організовано відбули від Києва [1, 162], що демонструє повну підпорядкованість і дисциплінованість військ, які захищали УНР всупереч ідейним переконанням її соціалістичної влади. „Самочинна організація армії, самовільна політика в справі миру і одвер¬те опертя на революційні маси проти цілком захитаного вже і підмінованого уряду — ось була тактика, що сама накидалася бігом подій. Це була тактика національно-ре¬волюційна, і тому власне Рада її — не вибрала“ пише Дмитро Донцов у праці „Підстави нашої політики“ [11, 204]. 3. Причина поразки державотворчих змагань Виходячи з вище поданих фактів констатуємо — неправильний вибір державної полі¬тики тодішньою владою (у сфері міжнародних і військових від¬носинах) і спри¬чинив ту ситуацію в яких опинилася УНР. Кінець 1917-початок 1918 року був „найсприят¬ливішим періодом для України з погляду її міжнарод¬ного визнання: після того українці вже не мали таких шансів“ — зазначається в дослідженні української дипломатії [15, 327]. „Від шестидесятих років дев’ятнадцятого віку починається на Україні доба, якій тон надавала народ¬ницька і марксистська ін¬телігенція. Але один розділ із цієї доби, і то найкритич¬ніший запи¬сала не вона, а інша група [М.Грушевський, Винниченко, Вітик Лозинський, Ю.Ба¬чинський [12, 139]], якій удалося на деякий час відіграти роль провідної верстви країни“ [7, 34]. Центральна Рада запросила німецькі війська на Україну [12, 139]; прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського не змінив зовнішньополітичної орієн¬тації із Центральних держав-капітулянтів на Антанту [3]. Симон Петлюра пи¬сав: „…орієнтація деяких наших кіл на Ні¬меччину є великою помилкою, яка ще до¬рого нам коштуватиме“ [13, 223]. Вище¬зазначені факти дають підстави стверджувати, що в грудні 1917 року УНР мала можливість проводити свою зовнішню політику, маючи фактичне визнання державами Антанти та гаранта своєї самостійності — військо. Однак, кроки здійснені Центральною Радою: укладання договору з Центральними державами, та відсутність підтримки в створенні ре¬гулярного війська стали причиною зовнішньої ізоляції УНР. Директорія зробила зворот праворуч, у сторону парламентаризму й Антан¬ти [11, 212]. Для встановлення дипломатичних зв’язків із комісією Антан¬ти в лютому 1919 року, Симон Петлюра зустрівся з французькою місією в Галичині для: 1) фак¬тичного визнання України з боку Антанти; 2) отримання можливості створити базу для підвозу амуніцій з Европи; 3) спиранні на Европу у боротьбі з більшовиками — Москвою [13, 226]. Причина поразки 1919 року полягає також у правлячій верстві ЗУНР (ге¬нерала А.Тарнавського, Є.Петрушевича). Оскільки продовжувалась зовнішня ізоляція України країнами Антанти (підтримка Добровольчої армії А.Денікіна Францією; Поль¬ська держава, яка входила до складу Малої Антанти, заявила свої претензії на Галиць¬кі землі), а тому ведення воєнних дій проти Польщі означало одночасно ведення війни з Антантою. Крім цього наказ командування УГА (за підписом Є.Петрушевича і генерала А.Тарнавського) від 17 листопада 1919 року про передачу командування Української Галицької Армії Доброволь¬чій Армії [1, 322-333], став тим фактом, що поставив „уряд УНР перед непере¬можною ситуацією“ [13, 329-330], ставши завершенням дер¬жавотворчих зма¬гань 1917-1919 років. Висновок Для порівняння причини поразки наводиться висновок із підручника Но¬вітньої історії України Міністерства освіти і науки (державний стандарт освіти): „… неготовність українського народу до вирішальних визвольних зма¬гань. Багатовікове національне і соціальне гноблення та визиск України Російсь¬кою імперською владою наклала свій відбиток на рівень національної свідомості преважної маси населення [16, 228]. Національно-демократична ре¬волюція зазнала поразки, тому що в найвирішальніший момент українські про¬відники усувалися або самоусувалися від визвольної боротьби, залишали поле бою“ (?) [16, 229]. З погляду українського націоналізму цей висновок є абстрак¬тним, оскільки „кожний народ представляє – в певній хвилині – його провід¬на верства“ [17, 89]. Дмитро Донцов дає дефініцію наступним чином: „Головну відповідаль¬ність не лише за руїну держави, але й за виродження політичної дум¬ки в нас несуть соціалістичні партії, соціалістичні герострати. Бо їх анаціо¬налізм – це не припадок, а щось, що випли¬ває з підстав їхньої доктрини… Ідео¬логії, що вирос¬ла в змосковщенім, невіль¬ничим соціалістичним „підпіллі“. З того осередку, позбавленого мудрості політич-ного передбачення і, головне, почуття особистої та національної гідності, — вийти вже нічого не може [11, 230-231]. Отже, при¬чина поразки державотворчих змаганнях полягає в тогочасні соціалістичній версті, яка перебувала при владі 1917-1918 років, а також у правлячій версті ЗУНР, помилки якої стали фатальними для того періоду. Посилання 1. Литвин Сергій. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. — К.: Видавниц¬тво імені Олени Теліги, 2001. — 640 с. 2. Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я.Дашкевич. — Л.: Світ, 1996. — 327 с. 3. Дещинський Л. Міжнародні відносини України: історія і сучасність.— Л.: Бескид Біт, 2004. — 320 с. 4. Буткевич В., Мицик В., Задорожній О. Міжнародне право Основи теорії: Під¬ручник /за ред.. В. Буткевича. К.: Либідь, 2002. — 608 с. 5. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. К.: Вид. дім „КМ Академія, 2003. 6. Донцов Дмитро Правда прадідів великих. — К.: українська видавнича спі-лка, 2004. 104 с. 7. Др. Дмитро Донцов Дух нашої давни.— Дрогобич, 1991. 8. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. — К., 1994. 9. Симон Петлюра та українська національна революція. — К.: Рада, 1995. 10. Сергійчук В.Українська соборність. — К., 1995. 11. Донцов Дмитро Твори. Том 1 Геополітичні та ідеологічні праці. — Л.: Кальва¬рія, 2001. — 488 с. 12. Донцов Дмитро Рік 1918, Київ: документально-художнє видання / Упор.: К.Галушок. — К.: Темпора, 2002. 13. Петлюра С. Статті / Упоряд. О.Климчук. — К.: Дніпро, 1993. — 341 с. 14. Дещинський Л., Панюк А. Міжнародні відносини України: історія і сучас¬ність. — Львів: Бескид Біт, 2002. — 224 с. 15. Нариси з історії дипломатії України / під редакцією В.Смолія. — К., Альтерна¬тиви, 2001. — 736 с. 16. Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А. Слюсаренко та інші. — К.: Вища школа, 2000. 17. Донцов Д. Де шукати наших історичних традицій; Дух нашої давнини. — К.: МАУП, 2005.
|